НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Недовго ще буде світло,— пожартував Семюель.— Ми засиділися, а вечір підкрадається. Я приїхав, щоб дати близнюкам імена, а вони й досі не названі. Ми захопилися роздумами. Лі, вам би зі своїми ускладненнями краще триматися подалі від усталених церковних структур, бо інакше з’явиться ще й китаєць із цвяхами в руках і ногах. Вони люблять ускладнення, але тільки свої власні. Мені вже час їхати додому.

Адам попросив у відчаї:

— Дайте мені якісь імена.

— З Біблії?

— Звідки завгодно.

— Добре, подивимося. З усіх людей, які вийшли з Єгипту, тільки двоє дісталися Краю Обіцяного. Вам вони подобаються як символ?

— Хто вони?

— Халев і Ісус Навин, простіше, по-американському,— Калеб і Джошуа.

— Ісус Навин був воїн — полководець. Не люблю я військових.

— Та й Калеб був вождем.

— Але ж не полководцем. Мені подобається Калеб — Калеб Траск.

Один з близнюків прокинувся й одразу ж заплакав.

— Ви назвали його на ймення,— сказав Семюель.— Джошуа вам не подобається, а Калеб уже названий. Він меткий — оцей смаглявий. Дивіться, другий теж прокинувся. Що ж, Аарона я завжди любив, хоча він і не дійшов до Краю Обіцяного.

Другий хлопчик майже радісно розплакався.

— Доволі непогане ім’я,— погодився Адам.

Тут Семюель зненацька розсміявся.

— За дві хвилини,— сказав він,— після цілого водоспаду слів. Калебе й Аароне — тепер ви люди, ви увійшли у братерство й отримали право бути проклятими.

Лі узяв обох малюків на руки

— Ви їх точно розрізняєте? — спитав він у Адама.

— Звісно,— відповів той.— Оце Калеб, а ти — Аарон.

Лі у сутінках поволочив близнюків, які репетували і борсалися, до будинку.

— Вчора я їх ще не відрізняв,— промовив Адам.— Калеб і Аарон.

— Слава всемилостивому Господу, ми маємо результат своїх терплячих думок,— сказав Семюель.— Лайза віддала би перевагу Джошуа — Ісусу Навину. Їй дуже подобається падіння стін Єрихонських. Утім, Аарона вона теж любить, тож, гадаю, все гаразд. Піду запрягати свою двоколку.

Адам пішов з ним разом до каретного сараю.

— Добре, що ви приїхали. Ви зняли з мене великий тягар.

Семюель загнуздав Різдвянку, яка тому не дуже зраділа, і відповів:

— Можливо, ви повернетеся до ідеї про сад на рівнині. Я просто бачу його там таким, як ви задумали.

Адам довго мовчав. Нарешті сказав:

— Боюся, тодішня наснага мене полишила. Я вже не відчуваю тієї тяги. Грошей на життя мені вистачає. Не для себе бажав я того саду. Мені немає кому його показувати.

Семюель обернувся до нього, й очі його наповнилися сльозами.

— Тільки не думайте, що воно помре! — вигукнув він.— Не розраховуйте на це. Ви що — кращий за інших? Кажу вам, воно не помре, поки ви живий.

Він трохи постояв, важко дихаючи, потім заліз у двоколку, хльоснув Різдвянку і поїхав геть, згорбивши плечі й не попрощавшись.

Частина третя

Розділ 23

1

Гамільтони були дивними людьми, з чутливими внутрішніми струнами, й у декого з них ці струни були так сильно натягнуті, що обривалися. Таке нерідко трапляється на світі.

З усіх дочок найбільшою радістю Семюеля була Уна. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона так прагла навчання, як дитина прагне під вечір печива. Уна і її батько мали зговір щодо навчання: таємно позичали й читали книжки, так само таємно їх обговорювали.

З усіх дітей Уна мала найменше почуття гумору. Вона познайомилася з сильним похмурим чоловіком і вийшла за нього заміж. Пальці у цього чоловіка завжди були у плямах від хімікатів, головно азотнокислого срібла. Він був з тих людей, що живуть у бідності, аби мати змогу займатися своїми дослідженнями. Його дослідження стосувалися фотографії. Він вірив, що зовнішній світ можна перенести на папір — не в чорно-білих примарних тінях, а в кольорах, які бачить людське око.

Звали його Андерсон, і він майже не володів даром спілкування. Подібно до більшості технічних спеціалістів, він боявся і зневажав умоглядні гіпотези. Індуктивний стрибок був не для нього. Він викопував сходинку і піднімався на один крок, як людина долає останній етап підйому на гірську вершину. Він відчував зневагу до Гамільтонів, породжену страхом, бо всі вони наполовину вірили, що мають крила,— і через це подеколи болісно падали з висоти.

Андерсон ніколи не падав, ніколи не зісковзувався, ніколи не звалювався. Кожний крок повільно, дуже повільно піднімав його вгору, і врешті-решт, як кажуть, він винайшов, що хотів,— кольорову плівку. Він одружився з Уною, мабуть, тому, що в неї майже не було почуття гумору і це його підбадьорювало. А оскільки її родина його лякала і спантеличувала, він забрав її з собою на північ країни, де все було чорне й байдуже,— кудись на кордон з Орегоном. Схоже, він вів дуже примітивне життя зі своїми пробірками і паперами.

Уна писала стримані листи без радості, але й без жалю до себе. Вона була здорова і сподівалася, що вся родина також здорова. Чоловік її стоїть на порозі свого відкриття.

А потім вона померла, і її тіло привезли додому.

Я ніколи не зустрічався з Уною. Вона померла раніше, ніж я себе пам’ятаю, але Джордж Гамільтон розповів мені про неї багато років по тому, й очі його при цьому налилися сльозами, а голос переривався.