НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Том мав абсолютний слух. Він зрозумів, що скотився на саме дно в оцінці Мері, але хотів, щоб вона його любила і ним захоплювалася. Водночас, у його натурі був такий міцний металевий дріт правдивості, який стинав голови будь-якій швидконогій брехні. Він подивився на волосся Мері, таке ясне, що воно здавалося білим, заплетене, щоб не заважало, в тугі коси з брудними кінчиками, бо Мері витирала руки об коси, перш ніж зробити складний удар по скляній кульці. Том вдивлявся у її невблаганні, ворожі очі.

— Не думаю, що ти насправді хочеш змінитися.

— Ще й як хочу.

Том помилявся. Вона того дуже хотіла.

— Що ж,— сказав він.— Це неможливо. І колись ти будеш із цього радіти.

— Ніколи,— відтяла Мері. Вона звернулася до мене з крижаною зневагою: — Він не знає!

Том здригнувся, а я затремтів від розмаху її кримінального звинувачення. Мері була хоробріша й безжалісніша за більшість людей. Саме тому вона перемагала всіх у Салінасі у грі в скляні кульки.

Том ніяково заговорив:

— Якщо мама дозволить, я замовлю сьогодні вранці устричний рулет, й увечері ми його заберемо.

— Я ненавиджу устричний рулет,— заявила Мері, велично випливла з вітальні та хряснула дверима нашої спальні.

Том скорботно дивився їй услід.

— Вона справжня дівчина,— промовив він.

Тепер ми залишилися удвох, і я відчував, що мушу загоїти рану, якої завдала йому Мері.

— Я люблю устричний рулет,— сказав я.

— Звісно, любиш. Як і Мері.

— Дядьку Томе, невже справді ніяк не можна перетворити її на хлопця?

— Справді ніяк,— відповів він сумно.— Якби я знав, я б їй сказав.

— Вона робить найкращі подачі у нашому районі.

Том зітхнув і знову подивився собі на руки, і я бачив його поразку і страшенно, до щему, його жалів. Я приніс йому свій видовбаний корок з булавками, які утворювали ґратки.

— Хочете, я вам подарую свою клітку для мух, дядьку Томе?

О, він був справжній джентльмен.

— Ти хочеш віддати її мені?

— Так. Дивіться, ви витягаєте булавку, запускаєте туди муху, і вона там сидить і дзижчить.

— Я б дуже хотів її мати. Дякує, Джоне.

Він пропрацював цілий день моїм гострим кишеньковим ножичком над невеличким шматком деревини, і коли ми повернулися додому, він уже вирізав невеличке обличчя. Очі, вуха й губи рухалися, їх скріплювали всередині тоненькі жердинки. Внизу шиї був отвір, який затикався корком. Це було справжнє диво. Ти ловив муху, запускав її через отвір і затикав корком. І тут голова оживала. Очі кліпали, губи промовляли, а вуха ворушилися, коли оскаженіла муха чіплялася за жердинки. Навіть Мері трохи пробачила Томові, але більше вона вже ніколи йому не довіряла, доки не почала радіти, що народилася дівчиною, але тоді було вже запізно. Том подарував цю голівку не мені, а нам. Вона й досі у нас десь лежить і досі працює.

Іноді Том брав мене з собою на риболовлю. Ми вирушали вдосвіта і їхали у колясці в напрямку піку Флемон, і коли ми наближалися до гір, зорі бліднішали, а за чорними схилами розгорялося світло. Пам’ятаю, як я дорогою притулявся щокою і вухом до куртки Тома. Пам’ятаю, як його рука легенько обіймала мене за плече, як він час до часу погладжував мою руку. Нарешті ми зупинялися під дубом, розпрягали коня, напували його на березі потічка і прив’язували за повід до задка коляски.

Не пам’ятаю, щоб Том розмовляв. Якщо подумати, то я взагалі не можу згадати ні його голосу, ні його слів. Пам’ятаю і голос, і слова діда, але у згадках про Тома випливає тільки приязне мовчання. Можливо, він узагалі не розмовляв. Том мав чудові снасті й сам виготовляв наживку. Але його не надто цікавило, наловимо ми форелі чи ні. Він не потребував перемог над світом тварин.

Пам’ятаю п’ятиперстну папороть, що росла під маленькими водоспадами і тріпотіла своїми зеленими перстами, коли на неї потрапляли бризки води. Пам’ятаю запахи пагорбів — дика азалія, дуже далекий скунс, солодко-настирливий люпин, кінський піт на упряжі. Пам’ятаю стрімкий, красивий танок канюків у небесній височині, і як Том спостерігав за ним, але не пам’ятаю, щоб він щось про них сказав. Пам’ятаю, як я тримав бухту волосіння вудки, а Том вбивав кілочки і сплітав розриви. Пам’ятаю аромат розчавленої папороті у верші й ніжний, солодкий запах свіжої, вологої райдужної форелі, яка так красиво лежала на цьому зеленому ложі. І нарешті пам’ятаю, як ми поверталися до коляски, насипали у шкіряний мішок товченого ячменю, пристібали його за вухами у коня. Й у мене у вухах не звучить голос Тома, не лунають його слова; він сумний, мовчазний і такий неймовірно приязний у моїй пам’яті.

Том відчував свою невиразність. Батько його був вродливий і розумний, мати — низенька, але математично чітка. Усі його брати і сестри мали або вроду, або обдарованість, або талан. Том любив їх усіх до нестями, але почувався важким і приземленим. Він здіймався на гори екстазу і борсався у скелястій пітьмі між вершинами. У нього бували спалахи хоробрості, але їх гасили загорожі несміливості.