НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Кругле личко Лайзи все червонішало й червонішало. Вона все організовувала і віддавала накази. Кухонна плита не знала відпочинку. Всі ліжка були зайняті, на підлогу поклали подушки і накрили їх ватними ковдрами, щоб найменші діти не забилися.

Семюель спромігся повернути собі трохи колишньої веселості. Його сардонічний розум блищав, у мові знову бриніли старі мелодійні ритми. Він брав участь у розмовах, у співах, у спогадах, але раптом, ще до опівночі, знесилився. На нього звалилася втома, і він пішов у спальню, де Лайза була вже дві години. Він сам собі дивувався — не тому, що змушений був іти спати, а тому, що йому цього хотілося.

Коли мати і батько пішли, Віль приніс із кузні віскі, і клан провів на кухні нараду, підливаючи віскі у круглі келишки. Матері прокрадалися у спальні перевірити, чи не порозкривалися діти, і поверталися до столу. Всі розмовляли тихо, щоб не потривожити дітей і батьків. Були там Том і Дессі, Джордж і його красуня Меймі, у дівоцтві Демпсі, Моллі й Вільям Дж. Мартіни, Олів і Ернест Стейнбеки, Віль і його Делія.

В усіх на язику було те саме — в усіх десятьох. Семюель постарішав! Це було таке моторошне відкриття, ніби вони раптом побачили привида. Їм якось ніколи не спадало на думку, що таке можливе. Вони попивали віскі й тихо обговорювали цю нову думку. Його плечі — помітили, які вони сутулі? І хода втратила всю свою пружність. І ще він трохи волочить ноги, але не це головне — головне його очі. Очі у нього старі. І він завжди раніше сидів за столом до останнього.

Помітили, як він забув, про що говорив, просто посередині оповіді?

Мені все сказала його шкіра. Вона вкрилася зморшками, а долоні стали майже прозорими.

Він накульгує на праву ногу.

Так, це та нога, яку йому зламав кінь.

Знаю, але ж він ніколи раніше не кульгав.

Вони говорили все це, ніби ображаючись. Такого не може бути, повторювали вони. Тато не може бути старим. Семюель молодий, як світанок — вічний світанок.

Він міг би бути старим, як середина дня, але, Боже милостивий! Вечір не може настати, а вже ніч?.. Боже милостивий, тільки не це!

Природно, що їхні думки перескакували і відсахувалися, і вони не могли про це говорити, але думати могли. Який може бути світ без Семюеля?

Як зможемо ми думати про щось, не знаючи, щó про це думає він?

Якою буде весна, чи Різдво, чи дощі? Не зможе бути ніякого Різдва.

Їхні думки відсахувалися від цих роздумів, і вони шукали собі жертву, щоб завдати їй болю, тому що боляче було їм. Вони накинулися на Тома.

— Ти ж був тут. Ти ж був тут увесь цей час.

— Хто з ним таке зробив?

— Чи не ти часом довів його своїми вибриками?

Том зміг це перенести, бо багато про це думав.

— Це через Уну,— сказав він захриплим голосом.— Він не зміг оговтатися після смерті Уни. Він говорив мені, що чоловік, справжній чоловік, не має права допускати, щоб його знищила туга. Він це повторював і повторював, що я мушу вірити — час усе лікує. Він так часто це говорив, що я зрозумів,— він програє.

— Чому ти не повідомив нас? Можливо, ми б змогли якось вплинути.

Том підскочив, злий і спантеличений.

— Прокляття! Що тут було повідомляти? Що він умирає від туги? Що з його кісток випарувалася вся сила? Що повідомляти? Вас тут не було. А я мусив на це дивитися і бачити, як умирають його очі — дідько!

Том вискочив з кімнати, і вони чули, як його важкі черевики гупають по кременистій землі подвір’я.

Усім стало соромно. Віль Мартін сказав:

— Піду приведу його сюди.

— І не думай,— швидко заперечив Джордж, і всі кревні закивали головами.— І не думай. Дай йому спокій. Ми знаємо його, як самих себе.

Невдовзі Том повернувся.

— Я хочу вибачитися,— сказав він.— Мені дуже шкода. Можливо, я трохи п’яний. Тато називає це — веселий, коли таке зі мною трапляється. Якось я приїхав додому,— це була вже сповідь,— спотикаючись, ледь перейшов через двір, впав у кущ троянди, навкарачках поповз сходами, і мене вивернуло просто біля ліжка на підлогу. Вранці я намагався сказати татові, що мені дуже шкода, і знаєте, що він відповів? «Нічого, Томе, ти був просто веселий. Просто веселий. П’яний не повзе додому. Ти був просто веселий».

Джордж зупинив шалений потік слів.

— Ми хочемо перед тобою вибачитися, Томе,— промовив він.— Ми говорили так, ніби звинувачуємо тебе, але ми того не хотіли. А може, й хотіли. Нам справді шкода.

Віль Мартін зауважив практично:

— Тут надто суворе життя. Чому б не умовити його продати ранчо й переїхати до міста? Він міг би прожити довге щасливе життя. Ми з Моллі були б раді, якби вони оселилися у нас.

— Не думаю, що він погодиться,— відізвався Віль.— Він упертий, як мул, і гордий, як кінь. Гордості у нього ціла армада.

Чоловік Олів, Ернест, сказав:

— Усе одно, спитати не завадить. І ми були б раді забрати його — чи їх обох — до себе.

Тут вони всі знову замовкли, оскільки думка про те, що в них не буде цього ранчо, цієї сухої кам’янистої пустки на сумних пагорбах і в неродючій лощині, розбивала їм серце.

Віль Гамільтон завдяки інтуїції й діловому досвіду навчився добре читати не надто глибокі пориви у чоловіків і жінок. Він сказав: