НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Поїздка на море, на пляж у вільний час. Годі, Семюелю, іди звідси зі своїми розіграшами.

— Цікаво, звідки ти знаєш це слово?

— Ти мені скажеш, до чого ведеш? Чого б це мені його не знати?

— А ти колись мала відпочинок, Лайзо?

— Ну, я...— Вона замовкла.

— За п’ятдесят років ти хоч раз мала відпочинок, ти, крихітна дурненька крапелька-дружина?

— Семюелю, будь ласка, іди з моєї кухні,— попросила вона з острахом.

Він витяг з кишені листа і розгорнув його.

— Це від Оллі. Вона хоче, щоб ми приїхали погостювати в Салінасі. Вони облаштували для нас кімнати нагорі. Вона хоче, щоб ми познайомилися з дітьми. Вона купила нам квитки на сезон Чатоква27. Біллі Санді вийде на двобій із Сатаною, а Браян28 виголосить свою промову «Розп’яття на золотому хресті». Я б хотів її почути. Це стара дурнувата промова, але кажуть, він так її читає, що просто серце розривається.

Лайза потерла ніс, замазавши його борошном.

— Це дуже дорого? — спитала вона схвильовано.

— Дорого? Оллі вже купила квитки. Це подарунок.

— Ми не можемо поїхати. Хто буде працювати на ранчо?

— Том. Та яка тут робота взимку?

— Йому буде самотньо.

— Можливо, до нього приїде Джордж, побуде тут, поки є перепелине полювання. Подивися, що тут у листі, Лайзо.

— А що це?

— Два квитки на потяг до Салінаса. Олів каже, що не залишає нам шляху для відступу.

— Їх можна здати і вислати їй гроші.

— Ні, я не зможу. Ну ж бо, Лайзо — мамо,— не треба. Тримай, ось носовичок.

— Це кухонний рушник,— сказала Лайза.

— Сідай, мамо. Ось так. Думаю, тебе просто вразила сама думка про відпочинок. Тримай! Знаю, що це кухонний рушник. Кажуть, Біллі Санді ганяє Сатану по всій сцені.

— Це блюзнірство,— вставила Лайза.

— Я б усе одно хотів це побачити, а ти? Що ти сказала? Підведи голову. Я тебе не почув. То що ти сказала?

— Я сказала — так,— відповіла Лайза.

Том робив креслення, коли до нього увійшов Семюель. Том подивився на батька затуманеними очима, намагаючись здогадатися, яке враження справив лист від Олів.

Семюель поглянув на креслення.

— Що це?

— Хочу зробити відмикачку для воріт, щоб людині не доводилося вилізати з коляски. Ось тяговий важіль, який підніматиме клямку.

— І як же можна буде відчиняти?

— Я подумував про міцну пружину.

Семюель уважно роздивився креслення.

— А як тоді зачиняти?

— Отут стрижень. Він опуститься на пружину, а натяг піде в другий бік.

— Ясно,— сказав Семюель.— Воно б, може, і спрацювало, якщо ворота правильно навішені. І піде лише вдвічі більше часу, щоб оце виготовити і тримати в робочому стані, ніж двадцять років вилізати з коляски і просто відчиняти ворота.

— Але ж,— заперечив Том,— коли кінь норовливий...

— Знаю,— сказав батько.— І головна причина тут — розважитися.

Том усміхнувся.

— Ти мене розкусив.

— Томе, як гадаєш, ти сам упораєшся з ранчо, якщо ми з мамою ненадовго поїдемо?

— Звісно,— відповів Том.— А куди ви збираєтеся?

— Оллі хоче, щоб ми пожили у неї в Салінасі.

— Що ж, це було б чудово,— сказав Том.— І мама погоджується?

— Погоджується, і завжди забуває про витрати.

— От і добре,— сказав Том.— А чи надовго ви їдете?

Очі Семюеля, красиві, як коштовне каміння, і сардонічні, не відривалися від обличчя Тома, поки той не промовив:

— Що таке, тату?

— Оця нотка в твоєму голосі, майже непомітна. Але я її почув. Томе, сину мій, якщо у тебе є секрети з твоїми братами і сестрами, я не проти. Думаю, що це добре.

— Не розумію, про що ти, тату,— сказав Том.

— Хвали Бога, що ти не схотів стати актором, Томе, бо актор з тебе вийшов би кепський. Ви, мабуть, усе придумали на День подяки, коли всі тут зібралися. І воно пішло, як по маслу. Бачу тут руку Віля. Можеш нічого не говорити, якщо не хочеш.

— Я цього не підтримав.

— Так, це на тебе схоже,— погодився батько.— Ти б радше розсипав усю правду на сонці, щоб я її побачив. Не кажи решті, що я здогадався.

Він вийшов, але тут-таки повернувся і поклав Томові руку на плече.

— Дякую, що ти хотів пошанувати мене правдою, сину мій. Це не дуже розумно, зате непорушно.

— Я радий, що ви їдете.

Семюель стояв у дверях кузні й дивився на свою землю.

— Кажуть, матір найбільше любить своє некрасиве дитя,— промовив він і різко хитнув головою.— Томе, чесність за чесність. Будь ласка, заховай це у своєму потаємному, секретному місці й не видавай мене своїм братам і сестрам: я знаю, чому я їду,— і, Томе, я знаю, куди я їду. І я втішений.

Розділ 24

1

Я часто ставив собі питання, чому одні люди не так сильно, як інші, страждають і мучаться від реальностей життя і смерті. Смерть Уни похитнула землю під ногами Семюеля, відчинила ворота його захищеної фортеці та впустила старість. А от Лайза, яка, безумовно, любила свою сім’ю так само глибоко, як і її чоловік, не зламалася і не похитнулася. Її життя текло рівномірно. Вона сумувала, але пережила тугу.

Мені здається, що Лайза сприймала світ, як вона сприймала Біблію, з усіма парадоксами і неузгодженостями. Вона не любила смерть, але знала, що та існує, і коли смерть прийшла, Лайза не здивувалася.