НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ви примушуєте мене сумніватися в собі,— шалено вигукнув він.— Так було завжди. Що ж мені робити, Семюелю? Скажіть! Я навіть не уявляв, що ви все так ясно бачите. Що я мушу робити?

— Мені добре відомі всі «мусити», хоча сам я, Адаме, їх ніколи не роблю. Але я завжди знаю, хто що мусить. Ви мусите знайти собі нову Кейті. Ви мусите домогтися, щоб ця нова Кейті вбила омріяну Кейті,— нехай вони поборються. А ви, спостерігаючи збоку, віддайте себе переможниці. Це друге за значенням «мусите». А перше — шукати і знайти якусь нову, свіжу принаду, яка зведе нанівець стару.

— Я боюся пробувати,— сказав Адам.

— Ви вже це говорили. А тепер я хочу розбудити у вас трохи егоїзму. Я їду звідси, Адаме. Я приїхав попрощатися.

— Тобто як?

— Моя донька Оллі запросила нас із Лайзою у гості до себе у Салінас десь на місяць-два, і ми їдемо — післязавтра.

— Але ж ви повернетеся.

— Коли ми погостюємо у Оллі,— провадив Семюель,— прийде лист від Джорджа. Він сильно образиться, якщо ми не відвідаємо його у Пасо-Роблесі. А тоді Моллі запросить нас до Сан-Франциско, а далі Віль, а може, навіть Джо до себе у східні штати,— якщо, звісно, ми проживемо аж стільки.

— Що ж, хіба вам це не до вподоби? Ви на це заслужили. Ви дуже багато гарували на своїй запорошеній кучугурі.

— Я люблю свою запорошену кучугуру,— відповів Семюель.— Люблю, як сука любить своє кволе цуценя. Люблю кожний кремінець, люблю оголену породу, об яку ламається плуг, люблю вбогу, неродючу землю і її безводне серце. Десь там у моїй запорошеній кучугурі ховається багатство.

— Ви заслуговуєте на відпочинок.

— Ну от, ви знову це сказали. Ось що я мусив прийняти, і я це прийняв. Коли ви говорите, що я заслуговую на відпочинок, ви говорите, що моє життя добігло кінця.

— Ви в це вірите?

— Це те, що я прийняв.

— Не можна цього робити! — схвильовано вигукнув Адам.— Якщо ви це приймете, ви вже не житимете!

— Знаю,— відповів Семюель.

— Ви не можете такого зробити!

— Чому ж ні?

— Я цього не хочу.

— Я доскіпливий старигань, Адаме. І мене засмучує те, що я втрачаю свою доскіпливість. Мабуть, тому я і знаю, що прийшов час провідати наших дітей. Мені доволі довго доведеться удавати цікавість.

— Краще б уже ви гарували на своїй запорошеній кучугурі.

Семюель усміхнувся до нього.

— Як приємно таке почути! І дякую вам. Непогано, коли тебе люблять, хоча й запізно.

Раптом Адам так різко став навпроти нього, що Семюелю довелося зупинитися.

— Я знаю, щó ви для мене зробили,— почав він.— Я не зможу вам повністю віддячити. Але я можу попросити вас ще про одну послугу. Якби я попросив, чи зробили б ви ще одну добру справу і цим, можливо, урятували б мені життя?

— Зробив би, якби міг.

Адам показав рукою на захід.

— Усі ті землі — чи не допомогли б ви мені виростити сад, про який ми говорили, з вітряками, з колодязями, з люпиновими рівнинами? Уявіть лише, як тут буде: акри запашного горошку, золоті квадратики календули. А може, і десять акрів троянд для садів Заходу. Уявіть лише, який аромат розноситимуть західні вітри!

— Ви мене доведете до сліз,— сказав Семюель.— А це не личить старому чоловіку.— І справді, очі у нього зволожилися.— Дякую вам, Адаме. Принада вашої пропозиції — як гарний порив західного вітру.

— Отже, ви це зробите?

— Ні, не зроблю. Але я уявлятиму ваші сади, коли слухатиму в Салінасі Вільяма Дженінгса Браяна. Можливо, навіть повірю, що це сталося.

— Але я хочу це зробити.

— Поговоріть з моїм сином Томом. Він вам допоможе. Він засадив би увесь світ трояндами, бідолаха, якби міг.

— Ви розумієте, що робите, Семюелю?

— Так, розумію, що роблю, дуже добре розумію, а це вже півділа.

— Який же ви впертий!

— Незгідливий,— сказав Семюель.— Лайза каже, що я незгідливий, але тепер я потрапив у павутиння своїх дітей — і, здається, мені це до вподоби.

2

Обідній стіл був накритий у будинку.

— Я б хотів подати обід під деревом, як у старі часи, але там доволі прохолодно,— сказав Лі.

— Ваша правда, Лі,— підтвердив Семюель.

Мовчки підійшли близнюки і несміливо зупинилися, роздивляючись гостя.

— Давно я вас не бачив, хлопці. Але ми дали вам гарні імена. Ти Калеб, правильно?

— Я Кел.

— Добре, нехай буде Кел...— Семюель обернувся до другого.— А тобі вдалося скоротити до кісток своє ім’я?

— Сер?

— Тебе звати Аарон?

— Так, сер.

— Він пише його з одним «а»,— засміявся Лі.— Два «а» здаються його друзям надто вигадливими.

— У мене є тридцять п’ять бельгійських кролів,— сказав Арон.— Ви б хотіли на них подивитися, сер? Їхня клітка біля потічка. А вчора народилося вісім кроленят.

— Я б радо на них подивився, Ароне,— рот Семюеля смикнувся.— Келе, тільки не кажи мені, що ти хочеш стати садівником!

Лі різко обернувся до Семюеля й уважно на нього подивився.

— Не треба,— попросив він схвильовано.

— Наступного року,— сказав Кел,— тато обіцяє виділити мені цілий акр на рівнині.

А Арон похвалився:

— Один мій самець важить п’ятнадцять фунтів. Я хочу його подарувати татові на день народження.

Вони почули, що двері спальні Адама відчинилися.

— Не розказуйте йому,— поспішно попросив Арон.— Це секрет.

Лі нарізав яловичину.