НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ага! — вигукнув Лі.— Я давно хотів це вам пояснити. Я передбачав ваші питання, отже, я добре підготувався. Будь-який твір, що вплинув на мислення і життя незліченої кількості людей, є значущим. Багато мільйонів у своїх сектах і церквах відчувають наказ: «Іди пануй!» — і повністю віддаються послуху. Інші мільйони більше відчувають Божу волю у «ти мусиш». Хай що вони робитимуть, це не може вплинути на те, що судилося. Але «ти можеш»! Це дає чоловіку велич, це прирівнює його до богів, оскільки у своїй слабкості й ницості, у братовбивстві, він все ж таки має грандіозний вибір. Він може обрати свій шлях, боротися і перемогти,— у голосі Лі бринів тріумф.

— А ти сам у все це віриш, Лі? — спитав Адам.

— Так, вірю. Так, я в це вірю. Дуже легко — через лінощі, або через слабкість — впасти навколішки перед божеством і сказати: «А що я міг зробити? Так судилося». Тепер подумайте про велич вибору! Вибір робить людину людиною. Кицька не має вибору, і бджола мусить робити мед. Тут немає нічого божественного. І знаєте, оті старі джентльмени, які плавно рухалися до смерті, зараз надто зацікавлені, щоб помирати.

— Ти хочеш сказати, що ті китайці вірять у Старий заповіт? — здивувався Адам.

— Ті старі мудреці вірять в істинні історії, а вони вміють розпізнати історію, коли її почують. Вони — критики істини. Вони знають, що ці шістнадцять віршів становлять історію роду людського у будь-яку епоху, в будь-якій культурі чи расі. Вони не вірять, що людина пише п’ятнадцять і три чверті рядків істини і бреше в одному дієслові. Конфуцій учить, як слід жити людям, щоб їхнє життя було добре й успішне. Але це — це драбина, щоб піднятися до зірок,— очі Лі засяяли.— Цього ніколи не можна втратити. Це вибиває ґрунт з-під ніг слабкості, боягузтва і лінощів.

— Не розумію, як ти можеш куховарити, виховувати моїх хлопців, дбати про мене — і при цьому займатися всім цим,— промовив Адам.

— Сам не розумію,— відповів Лі.— Але я викурюю дві свої люльки по обіді, ні більше і не менше, як наші старші. І відчуваю, що я людина. І відчуваю, що людина — це щось дуже важливе, можливо, важливіше за зірку. Це не богослов’я. У мене немає схильності до богів. Але я маю в собі нову любов до того блискучого знаряддя, до людської душі. Вона чарівна й унікальна, їй немає нічого рівного на всьому світі. На неї завжди нападають, але вона неруйнівна, тому що — «ти можеш».

3

Лі й Адам пішли до каретного сараю проводити Семюеля. Лі ніс жерстяний ліхтар, щоб освітити їм шлях, бо стояв один з тих ясних вечорів ранньої зими, коли небо воює з зірками, і земля видається через це вдвічі темнішою. На пагорби впала тиша. Не шаруділи тварини — ні травоїдні, ні хижі, й повітря було таке застигле, що темне гілля і листя віргінських дубів стояли непорушно на тлі Молочного Шляху. Троє чоловіків мовчали. Жерстяний ліхтар порипував, і світло погойдувалося у руці Лі.

— Коли ви думаєте повернутися додому з відвідин? — спитав Адам.

Семюель нічого не відповів.

Різдвянка терпляче чекала у стійлі, похиливши голову, її вицвілі очі втупилися у сіно під ногами.

— Ця коняка у вас уже цілу вічність,— зауважив Адам.

— Їй тридцять три роки,— повідомив Семюель.— Зуби геть стерлися. Мені доводиться її годувати з рук теплою кашею. І їй сняться страшні сни. Вона іноді здригається і кричить уві сні.

— Страшна, як вороняче опудало,— сказав Адам.

— Знаю. Мабуть, через це я й обрав її, коли вона ще була дволіткою. Знаєте, що тридцять три роки тому я заплатив за неї два долари? Все у неї було не так: копита як оладки, підколінки короткі, товсті й прямі, ніби там і суглобів немає. Голова сокирою, спина провисла. Грудна клітка вузька, а зад великий і важкий. Коли на ній їдеш верхи, відчуття таке, ніби котишся на санях по ямах з гравієм. Бігати клусом вона не може, а коли йде, то спотикається на кожному кроці. За ці тридцять три роки я в ній не побачив жодної хорошої риси. Навіть характер у неї паскудний. Себелюбна, сварлива, підступна і неслухняна. І нині я не наважуюся йти позаду неї, бо вона неодмінно хвицне. А коли я годую її кашею, вона так і хоче мене вкусити. А я її люблю.

— І ви ще назвали її Різдвянка,— вставив Лі.

— Саме собою. Таке знедолене створіння заслуговувало, по-моєму, на один великий подарунок долі. Вона вже недовго протягне.

— Може, варто вам звільнити її від оцих нещасть? — сказав Адам.

— Яких нещасть? — запитав Семюель.— Та вона належить до небагатьох щасливих і послідовних істот, які мені траплялися в житті.

— Але ж вона, мабуть, потерпає від болю.

— Сама вона так не думає. Різдвянка і досі вважає себе збіса гарною конякою. Ви б її могли застрелити, Адаме?

— Так, гадаю, міг би. Так, міг би.

— Ви б узяли на себе таку відповідальність?

— Гадаю, узяв би. Їй тридцять три роки. Вона давно пережила свій час.

Лі поставив ліхтар на землю. Семюель присів біля нього навпочіпки й інстинктивно простягнув руки до теплого метелика жовтого вогню.

— Мене занепокоїла одна річ, Адаме,— почав він.

— Що саме?

— Ви справді пристрелили б мого коня, тому що смерть, можливо, затишніша, ніж життя?

— Просто я мав на увазі...