НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ви задоволені своїм життям, Адаме? — різко перебив Семюель.

— Звісно, ні.

— Якби у мене були ліки, які могли б вас вилікувати, але й могли б убити, чи мав би я їх вам дати? Добре подумайте, чоловіче.

— Які ліки?

— Е ні,— заявив Семюель.— Якщо я вам скажу, повірте мені, що вони здатні вас убити.

— Обережно, містере Гамільтон,— заговорив Лі.— Стережіться.

— Що за ліки? — наполягав Адам.— Скажіть, про що ви думаєте.

— Гадаю, цього разу я не буду обережним. Лі, якщо я неправий — слухайте! — якщо я помиляюся, я прийму цю відповідальність і візьму на себе провину, хай якою вона буде,— спокійно промовив Семюель.

— Ви впевнені, що дієте правильно? — схвильовано спитав Лі.

— Звісно, не впевнений. Адаме, ви хочете ці ліки?

— Хочу. Не знаю, що воно таке, але дайте їх мені.

— Адаме, Кейті в Салінасі. Вона — хазяйка борделю, найрозпуснішого і найпорочнішого в наших краях. Усе гріховне й огидне, все потворне і бридке, найгірше з того, що може вигадати людина, виставлено там на продаж. Покручі й виродки ідуть туди по задоволення. Але є і дещо гірше. Кейті, яка зараз називає себе Кейт, бере свіжих, юних і чарівних і так нівечить, що вони вже ніколи не можуть повернути собі своєї подоби. От вам ваші ліки. Подивімося, як вони на вас подіють.

— Ви брехун! — вигукнув Адам.

— Ні, Адаме. У мене багато вад, але брехуном я ніколи не був.

Адам крутнувся до Лі.

— Це правда?

— Я не маю протиотрути,— відповів Лі.— Так. Це правда.

Адам хитнувся у світлі ліхтаря, а потім обернувся і побіг. Почулися його важкі кроки: коли він біг, спотикаючись. Почулося, як він упав у чагарнику, як видерся з нього, як дряпався угору по кручі. Звуки перестали долітати, коли Адам зник за виступом скелі.

— Ваші ліки діють як отрута,— сказав Лі.

— Я приймаю відповідальність,— повторив Семюель.— Давним-давно я затямив оце: «Якщо ваш пес нажерся стрихніну і збирається здохнути, треба узяти сокиру і потягти його до ковбиці для рубання м’яса. Дочекатися там чергової конвульсії — і в цей момент відрубати йому хвіст. Тоді, якщо отрута ще не подіяла остаточно, ваш пес може оклигати. Больовий шок може протидіяти отруті. Без такого шоку він неодмінно здохне».

— Але як ви знаєте, що тут — те саме?

— А я і не знаю. Проте без цього він неодмінно помре.

— Ви хоробрий чоловік,— сказав Лі.

— Ні, просто старий. І якщо це буде у мене на совісті, то недовго.

— Що, по-вашому, він зробить? — запитав Лі.

— Не знаю. Але принаймні не сидітиме у суцільній апатії. Ану потримайте мені, будь ласка, ліхтар.

У жовтому світлі ліхтаря Семюель загнуздав Різдвянку. Мундштук так витончився, що скидався на сталевий пластівець. Віжки давно пішли в минуле. Стара сокироголова шкапа могла тягтися вперед, якщо хотіла, або могла зупинитися пощипати травичку край дороги. Семюель не заперечував. Він дбайливо застібнув підхвістя, і Різдвянка смикнулася, намагаючись хвицнути його копитом.

Коли коняка вже стояла між голобель візка, Лі спитав:

— Ви не проти, якщо я трохи з вами проїдуся? А назад піду пішки.

— Поїхали.

Семюель удав, що не помічає, як Лі допоміг йому залізти у візок.

Ніч була дуже темна, і Різдвянка демонструвала своє невдоволення нічною поїздкою, спотикаючись на кожному кроці.

— Починайте, Лі,— заохотив Семюель.— Що ви хочете мені сказати?

Лі не виявив подиву.

— Можливо, я доскіпливий, так само, як ви говорите про себе. Я замислився. Я знаю імовірності, але сьогодні ви мене повністю обдурили. Я б заклався на що завгодно, що ви — остання людина, яка все розкаже Адаму.

— А ви про неї знали?

— Знав, звісно,— відповів Лі.

— А хлопчики знають?

— Навряд чи, але це питання часу. Ви ж розумієте, які жорстокі бувають діти. Колись у школі їм це викрикнуть в обличчя.

— Мабуть, йому слід було б вивезти їх звідси,— сказав Семюель.— Подумайте про це, Лі.

— Ви не відповіли на моє питання, містере Гамільтон. Як ви наважилися зробити те, що зробили?

— А ви вважаєте, що я був дуже неправий?

— Ні, я зовсім не про це. Просто я ніколи не думав, що ви здатні зайняти міцну, непорушну позицію у якомусь питанні. Таке у мене було судження. Вам цікаво?

— Покажіть мені людину, якій було б нецікаво обговорювати себе.

— Ви добрий чоловік, містере Гамільтон. І мені завжди здавалося, що ця доброта витікає з бажання уникати неприємностей. Характер ваш такий легкий і вільний, як юне ягня, що скаче на ромашковому лузі. На моїй пам’яті ви ніколи не вчіплювалися ні у що бульдожою хваткою. І раптом сьогодні ви вчинили таке, що цілком руйнує моє про вас уявлення.

Семюель намотав мотузку на кілок батога, і Різдвянка зашкутильгала вниз по розбитій коліями дорозі. Він розгладив свою сиву бороду, і вона відблискувала сріблом у зоряному сяйві. Тоді він зняв капелюха і поклав собі на коліна.

— Здається, я сам здивувався не менше за вас,— промовив він.— Але якщо хочете дізнатися чому — зазирніть у себе.

— Не розумію вас.

— Якби ви мені розповіли про свої наукові заняття раніше, це б могло багато чого змінити.

— Я все ж таки вас не розумію.

— Бережіться, Лі, ви мене провокуєте на довгу розмову. Я казав вам, що подеколи стаю то більше ірландцем, то менше. Зараз я стаю ним більше.