НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Холодний вітер віяв над могильними плитами і плакав у кипарисах. Там було чимало чавунних зірок на познаку могил ветеранів Великої армії, і на кожній зірці був маленький, побитий вітром прапорець з минулорічного Дня пам’яті загиблих у війнах.

Адам сидів і дивився на гори, що лежали на схід від Салінаса, над якими гордо підносився пік Флемон. Повітря було кришталево-прозоре, як іноді буває перед дощем. І невдовзі з вітром прилетів легкий дощик, хоча небо не було повністю захмарене.

Адам приїхав ранковим потягом. Він узагалі не мав наміру їхати, але сила, якій він не міг опиратися, потягла його сюди. По-перше, він не міг повірити, що Семюель помер. У вухах його досі звучав глибокий ліричний голос, інтонація підйомів і падінь, яка створювала інакшість, загадкова музика химерно й цікаво обраних слів, тож ніколи не можна було передбачити, яким буде наступне слово. Коли говорили інші люди, ви бували цілком упевнені, яким воно буде.

Адам дивився на Семюеля у труні — й розумів, що не хоче, щоб він був мертвий. А оскільки обличчя у труні не було схоже на Семюеля, Адам пішов пройтися, щоб побути на самоті й запам’ятати Семюеля живим.

Він мусив прийти на похорон. Інакше він би грубо порушив звичай. Але він стояв оддалік, де не міг чути слів, а коли сини закопали могилу, він пішов звідти і ходив по стежках, зарослих білими фіалками.

Цвинтар опустів, і жалібний стогін вітру згинав важкі кипариси. Дощові краплі збільшилися і жалили на льоту.

Адам підвівся, здригнувся і тихо пішов по білих фіалках повз свіжу могилу. Квіти на ній були покладені рівно, вони затуляли горбик сирої, щойно перегорнутої землі, але вітер уже розтріпав пелюстки і здув декілька невеличких букетиків на стежки. Адам підібрав їх і поклав на могилу.

Він вийшов зі цвинтаря. Вітер і дощ хльостали йому в спину, але він не помічав, що його чорне пальто геть промокло. На Ромі-лейн були брудні калюжі, вода зібралася у коліях від екіпажів, які тут щойно проїхали, а край дороги росли високі вівсюги і гірчиця, і дика ріпка зухвало пробивалася з-під землі, і над зеленим буянням дощової весни здіймалися колючі намистинки пурпурового будяка.

Чорна пориста глина налипла на черевики Адама і забрьохала низ його брюк. До Монтерейської дороги було не менше милі. Коли Адам дійшов до неї і повернув на схід у місто Салінас, він забрьохався і промок до кісток. Вода зібралася навіть у загнутих крисах його капелюха-котелка, а комірець сорочки розмок і обвис.

На Джон-стріт дорога різко звертала і ставала Головною вулицею. Адам потупотів ногами, щоб збити глину з черевиків, перш ніж став на тротуар. Будинки затулили його від вітру, і він майже одразу затремтів від холоду. Він прискорив ходу. На другому кінці Головної вулиці він завернув до бару «Еббот-гаус». Замовив собі бренді, випив одним ковтком, але тремтіння його посилилося.

Містер Лап’єр з-за стійки бару помітив, що він тремтить.

— Вам не завадить випити ще порцію,— сказав він.— Ви можете сильно застудитися. Не хочете гарячого рому? Він швидко вижене з вас холод.

— Залюбки,— відповів Адам.

— От і добре. Пийте свій коньяк, а я принесу гарячої води.

Адам відійшов з келихом до столу і сів у промоклому одязі. Сидіти так було неприємно. Містер Лап’єр приніс із кухні паруючий чайник. Поставив пузату склянку на тацю і приніс її Адаму.

— Пийте якомога гарячішим,— порадив він.— З цим і в осини припиниться пропасниця,— сказав він, підсунув стілець, сів, потім підвівся.— Дивлячись на вас, я сам змерз. Піду й собі зроблю порцію...— За мить він повернувся зі склянкою до столу і сів навпроти Адама.— Воно вже діє. Коли ви увійшли, ви були такий блідий, що я злякався. Ви не місцевий?

— Я мешкаю поблизу Кінг-Сіті,— відповів Адам.

— Приїхали на похорон?

— Так — він був мій старий друг.

— Людей було багато?

— Дуже.

— Не дивно. У нього було стільки друзів. Шкода, що погода така паскудна. Вам слід випити ще порцію і лягти у ліжко.

— Так і зроблю,— погодився Адам.— Стало якось затишно і спокійно.

— А це вже щось. Може, я вас ще й від пневмонії урятував.

Він подав ще один пунш, а потім приніс намочену ганчірку з-поза стійки.

— Зітріть хоч трохи бруду,— сказав він.— Похорон узагалі штука невесела, а коли дощ періщить, то настрій зовсім скорботний.

— Дощ пішов, коли вже все скінчилося,— зауважив Адам.— Я йшов назад пішки, тому й промок.

— Чому б вам не зняти тут гарний номер? Лягайте в ліжко, я пошлю вам пунш нагору, а вранці ви вже будете молодець.

— Мабуть, так я і зроблю.

Адам відчував, як кров рум’янить йому щоки, гаряче струмить по руках, немов якась нетутешня гаряча рідина заповнює його тіло. Потім це тепло розплавило холодну приховану скриньку, у якій він тримав заборонені думки, і ці думки несміливо вийшли на поверхню, немов діти, які не знають, чи приймуть їх. Адам узяв вологу ганчірку і нагнувся промокнути манжети на брюках. До голови прилила кров.

— Я сьогодні міг би ще випити пуншу,— промовив він.