НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Якщо від застуди, то ви вже випили достатньо,— сказав містер Лап’єр.— А якщо просто хочете випити, я вам принесу витриманого ямайського рому. Його краще пити нерозбавленим. Йому п’ятдесят років. Вода перебиває увесь смак і аромат.

— Я просто хочу випити.

— Я вип’ю з вами. Я не відкупорював цей глек місяцями. Не дуже-то його замовляють. У цьому місті п’ють віскі.

Адам протер свої черевики і кинув ганчірку на підлогу. Ковтнув темного рому і закашлявся. Міцний напій окутав його голову своїм солодким ароматом і сильно вдарив у ніс. Здалося, що кімната хитнулася вбік, а потім вирівнялася.

— Добрий, правда? — спитав містер Лап’єр.— Але він вас із ніг може збити. Я б не пив більше однієї порції — хіба що ви хочете, щоб вас збило з ніг. Деякі хочуть.

Адам обіперся ліктями об стіл. Він відчув, що на нього находить балакучість, і це його злякало. Голос його звучав, як чужий, а слова здивували його самого.

— Я тут нечасто буваю,— сказав він.— Вам відомий заклад, що називається «У Кейт»?

— Ісусе! Цей ром навіть кращий, ніж я думав,— зауважив містер Лап’єр і провадив суворо: — Ви живете на ранчо?

— Так. У мене угіддя під Кінг-Сіті. Моє прізвище Траск.

— Радий познайомитися. Одружені?

— Ні. Зараз ні.

— Удівець?

— Так.

— Ідіть до Дженні. Забудьте про Кейт. Те місце не для вас. Заклад Дженні тут по сусідству. Ідіть туди — й отримаєте все, що треба.

— Просто по сусідству?

— Авжеж, пройдіть півтора кварталу на схід і зверніть праворуч. Кожний вам скаже, де Колія.

Язик Адама став неповороткий.

— А що не так з Кейт?

— Ідіть до Дженні.

3

Вечір був сльотавий, вітряний. Вулиця Кастровіль була вся в липкій багнюці, а в Китайському кварталі вода піднялася так, що мешканцям довелося прокласти дошки через вузьку вуличку, яка розділяла їхні халупи. Хмари на вечірньому небі мали сірий щурячий колір, і повітря було не просто вологе, а холодно-сире і пробирало до кісток. Гадаю, різниця полягає в тому, що вологість спускається зверху, а сирість піднімається з землі, з гнилизни і бродіння. Пообідній вітер ущух, лишивши по собі мокре знеможене повітря. Було достатньо холодно, щоб зірвати ромову завісу в Адамовій голові, водночас не повернувши несміливості. Адам швидко йшов небрукованим тротуаром і дивився собі під ноги, щоб не влізти в калюжу. Провулок тьмяно освітлювався сигнальним ліхтарем там, де його перетинала залізнична колія, а ще круглою лампою, що світилася на ґанку закладу Дженні.

Адам пам’ятав інструкції. Він порахував два будинки і мало не проминув третій, такі високі й рясні розрослися перед ним кущі. Він поглянув через хвіртку на темний ґанок і повільно пройшов зарослою стежкою. У напівтемряві побачив занедбану веранду і розхитані сходи.

З дощок обшивки давно облізла фарба, у саду ніхто не працював віками. Якби не тоненькі смужки світла, що пробивалися по краях запнутих гардин, він би і не зупинився, вважаючи, що в будинку ніхто не мешкає. Сходинки прогиналися під його вагою, а дощаний настил веранди рипів.

Вхідні двері прочинилися, і він побачив якусь неясну фігуру, що трималася за кулясту ручку.

— Заходьте, будь ласка,— промовив м’який голос.

Приймальня була ледь освітлена невеличкими лампочками під рожевими абажурами. Адам відчував у себе під ногами товстий килим. Він бачив поліровані меблі й відблиск золочених рам для картин. У нього виникло миттєве враження багатства і порядку.

М’який голос провадив:

— Вам слід було б одягнути дощовик. Ми вас знаємо?

— Ні, не знаєте,— відповів Адам.

— А хто вас прислав?

— Один чоловік у готелі.

Адам вдивлявся в дівчину, що стояла перед ним. Вона була убрана в чорне, без жодних прикрас. Обличчя мала пильне — гарненьке і пильне. Він спробував зрозуміти, яку тварину, яку нічну звірину вона йому нагадує. То був якийсь потаємний хижий звір.

Дівчина сказала:

— Я підійду ближче до лампи, якщо хочете.

— Не треба.

Вона засміялася.

— Сідайте — отут. Ви сюди прийшли по щось, еге ж? Якщо скажете мені, чого хочете, я пришлю до вас відповідну дівчину.

У її тихому голосі відчувалася якась чітка, хрипка сила. І вона добирала слова, як добирають квіти у різнорідному садку, і не квапилася з добором.

У її присутності Адам видався собі незграбним. Він бовкнув:

— Я хочу бачити Кейт.

— Міс Кейт зараз зайнята. Вона на вас чекає?

— Ні.

— Я можу подбати про вас, повірте.

— Я хочу бачити Кейт.

— Не скажете мені, у якій справі?

— Ні.

Голос дівчини став, як лезо гострої бритви.

— Ви не можете її побачити. Вона зайнята. Якщо вам не потрібна дівчина абощо, краще вам звідси піти.

— Добре, а ви можете переказати їй, що я тут?

— Вона вас знає?

— Не впевнений,— Адам відчув, як сміливість полишає його. Цей холод він добре пам’ятав.— Не впевнений. Але скажіть їй, що її хоче бачити Адам Траск. Тоді з’ясується, знаю я її, чи ні.

— Зрозуміло. Гаразд, я їй скажу.