НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— А тепер дивіться уважно. Я вставляю ручку і кручу, поки не починається згоряння, а тоді смикаю цей дріт і даю всмоктати газ. Чуєте звук смоктання? Це дросель. Але не смикайте надто сильно, бо інакше ви все тут заллєте. Тепер я відпускаю дріт, сильно розкручую, і коли воно зчіплюється, біжу в кабіну, піддаю іскру, уповільнюю газ і швидко переводжу вимикач на магнето — бачите, тут написано «Маг»? — от і все.

Слухачі зів’яли. Після отого всього вони тільки запустили двигун.

— Я хочу, щоб ви повторювали за мною,— вів далі механік,— щоб усе це завчити. Іскра уверх — газ униз.

Вони повторили хором:

— Іскра уверх — газ униз.

— Перемкнути на «Бат».

— Перемкнути на «Бат».

— Ручку натиснути, великий палець знизу.

— Ручку натиснути, великий палець знизу.

— Легко дросель потягти.

— Легко дросель потягти.

— Розкрутити.

— Розкрутити.

— Іскра вниз — газ уверх.

— Іскра вниз — газ уверх.

— Перемкнути на «Маг».

— Перемкнути на «Маг».

— А тепер усе спочатку. Називайте мене просто Джо.

— Називати вас просто Джо.

— Цього не треба. Іскра уверх — газ униз.

Адам відчув знесилення, коли вони учетверте повторили ці заклинання. Увесь процес видався йому безглуздим. Йому полегшало, коли невдовзі, у своєму низькому червоному спортивному автомобілі, приїхав Віль Гамільтон. Механік подивився на машину, що наближалася.

— Оця-от має шістнадцять клапанів,— вимовив він благоговійно.— Спецзамовлення.

Віль висунувся зі своєї машини:

— Як тут справи?

— Непогано,— відповів механік.— Вони все хапають на льоту.

— Слухай, Рою, я приїхав по тебе. У нового катафалка полетів підшипник. Тобі доведеться попрацювати допізна, щоб він був готовий завтра на одинадцяту, на похорон місіс Гокс.

Рой з діловим виглядом виструнчився по-військовому.

— Заберу тільки своє манаття,— сказав він і побіг у дім. Коли він повертався з сумкою, на шляху в нього виріс Кел.

— Агов,— сказав він.— Я думав, тебе звати Джо.

— Який-такий Джо?

— Ти ж повсякчас говорив, щоб ми тебе називали Джо. А містер Гамільтон каже, що ти Рой.

Рой засміявся і стрибнув у машину Віля.

— Знаєш, чому я казав називати мене Джо?

— Ні. Чому?

— Бо моє ім’я Рой,— він обірвав сміх і суворо звернувся до Адама.— Візьміть ту книжку з-під сидіння і вивчіть її як слід. Чуєте?

— Неодмінно,— відповів Адам.

Розділ 30

1

Як і в біблійні часи, в ті дні також траплялися дива. Минув тиждень після того уроку, і «форд» уже стрибав Головною вулицею Кінг-Сіті і, трясучись, зупинився перед поштою. Адам сидів за кермом, Лі поруч з ним, а хлопчики, величні й виструнчені, на задньому сидінні.

Адам подивився собі під ноги, й усі четверо проскандували в унісон:

— Гальмо увімкнути — газу піддати — перемикач вимкнути.

Двигун заревів і зупинився. Адам трошки посидів, знесилений, але гордий, і потім вийшов з машини.

Поштмейстер визирнув з-за ґрат своєї золоченої клітки.

— Бачу, ви придбали собі оту чортівню,— сказав він.

— Треба йти в ногу з часом,— відповів Адам.

— Передбачаю, що прийдуть часи, коли коня вдень зі свічкою не знайдеш, містере Траск.

— Може, й так.

— Вони змінять вигляд нашого краю. Торохтітимуть повсюди,— провадив поштмейстер.— Навіть тут це відчувається. Раніше люди приїжджали забрати свою кореспонденцію раз на тиждень. Тепер з’являються щодня, а то й двічі на день. Жити, бач, не зможе без свого клятого каталогу. Гасають туди-сюди. Повсякчас гасають, як навіжені.

Він так лютував, що Адам зрозумів: поштмейстер ще не купив собі «форда». В ньому говорила заздрість.

— Я собі цю погань нізащо не заведу,— заявив поштмейстер, а це означало, що дружина вимагає від нього купити машину. Тиск тут чинили саме жінки. Автомобіль був питанням соціального статусу.

Поштмейстер роздратовано перебрав листи у ящичку під літерою «Т» і жбурнув довгий конверт.

— Що ж, прийду провідати вас у травматології,— промовив він ядуче.

Адам усміхнувся йому, забрав свій лист і вийшов.

Людина, яка рідко отримує листи, не може розпечатати їх з легкістю. Вона зважує лист у руці, читає ім’я й адресу відправника, роздивляється почерк, вивчає поштову марку і штемпель. Адам вийшов з пошти і наблизився до свого «форда», перш ніж проробити оте все. У лівому кутку конверта було надруковано: «Адвокатська контора Белоуз і Гарвей», адреса — місто у штаті Коннектикут, звідки Адам був родом.

Він промовив задоволеним тоном:

— Я ж знаю Белоуза і Гарвея, знаю чудово. Цікаво, що їм треба? — він уважно подивився на конверт.— Цікаво, звідки у них моя адреса?

Він покрутив конверт у руках, подивився на зворотній бік. Лі з усмішкою спостерігав за ним.

— Можливо, відповіді на всі ці питання містяться в листі,— сказав він.

— Мабуть, що так.

Прийнявши рішення розпечатати листа, Адам узяв свій кишеньковий ніж, витягнув найбільше лезо, обстежив конверт, щоб знайти, звідки легше зробити розріз, нічого не знайшов, подивився крізь конверт на сонце, щоб не розрізати послання, постукав по ньому пальцем, щоб зсунути листа вбік, і тільки після того надрізав конверт. Він дунув у конверт і двома пальцями, обережно, витягнув листа. І дуже повільно прочитав його.