НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Хлопців це дратувало. Під час одного з недолугих Адамових втручань у їхнє виховання Кел позичив у нього кишеньковий ніж і сподівався, що батько забуде попросити його назад. Верболіз уже наливався соками. Кора легко знімалася з гілочок. Адам забрав ніж, щоб показати хлопцям, як вирізати свистунці з лози, хоча Лі навчив їх цьому три роки тому. Гірше того, Адам забув, як робити надріз. З його свистунців не виходило жодного звуку.

Якось опівдні на дорозі у новому «форді», гуркочучи і підстрибуючи, з’явився Віль Гамільтон. Двигун працював на першій передачі, й кузов хитався, як корабель у бурхливому морі. Латунний радіатор і бак сліпуче виблискували глянцевою поліровкою.

Віль потягнув гальмівну рукоятку, повернув вимикач і відкинувся на шкіряне сидіння. Автомобіль чмихнув кілька разів без запалювання, бо перегрівся.

— От він і прибув! — вигукнув Віль з удаваним ентузіазмом. Він люто ненавидів «форди», але вони щоденно примножували його статок.

Адам і Лі перехилилися через відчинені вікна машини, поки Віль Гамільтон, пихкаючи під тягарем свого нового жирку, пояснював, як працює механізм, про який сам нічого не знав.

Зараз важко уявити всі труднощі, пов’язані з вивченням роботи автомобіля: як завести, як керувати, як доглядати. Справа не лише в тому, що цей процес був дуже ускладнений, а й у тому, що починати доводилося з нуля. Сучасні діти з колиски всмоктують теорію, навички й особливості двигуна внутрішнього згоряння, а у ті часи ви починали з обтяжливого переконання, що машина не поїде ніколи, й іноді мали рацію. Щоб завести машину зараз, ви просто повертаєте ключ і торкаєтеся стартера. Усе інше робиться автоматично. Але раніше цей процес був страшенно складний. Він вимагав не лише хорошої пам’яті, міцних рук, янгольського терпіння і сліпої надії, а й певного знайомства з практичною магією, тож можна було побачити, як перш ніж крутнути заводну ручку в моделі «Т», чоловік плював на землю і шепотів заклинання.

Віль Гамільтон розповів про машину, потім повторив це ще і ще. Його покупці слухали і не перебивали, широко розплющивши очі, зацікавлені, як тер’єри, готові до співпраці, та коли Віль почав пояснювати втретє, він зрозумів, що все це марно.

— Ось що! — вигукнув він радісно.— Бачте, це не моя парафія. Я просто хотів, щоб ви побачили машину і послухали, перш ніж я організую доставку. Зараз я повертаюся до міста, а завтра пришлю цю машину з досвідченим механіком, і він вам за кілька хвилин розтлумачить більше, ніж я за цілий тиждень. Я просто хотів показати його вам.

Віль забув свої власні інструкції. Він трохи пововтузився з ручками, а потім попросив Адама позичити йому запряжку і відбув на ній до міста, пообіцявши завтра прислати механіка.

2

Навіть і мови не було, щоб близнюки наступного дня пішли до школи. Вони б нізащо не пішли. «Форд», високий, відчужений і суворий, стояв під дубом — там, де його залишив Віль. Нові його володарі ходили навколо нього, час до часу торкалися, як торкаються норовливого коня, прагнучи заспокоїти його.

— Не знаю, чи зможу я до нього колись звикнути,— сказав Лі.

— Звісно, зможеш,— відповів Адам без жодного переконання.— Ти й оком не моргнеш, як роз’їжджатимеш на ньому нашим округом.

— Я спробую його зрозуміти,— сказав Лі.— Але за кермо не сяду нізащо.

Хлопці підходили, засовували голови всередину, торкалися чогось і одразу відскакували.

— А це що за штуковина, тату?

— Ану приберіть руки!

— А для чого воно?

— Не знаю, лишень не чіпайте. Хтозна, що може статися.

— А той чоловік вам хіба не розказав?

— Не пам’ятаю, що він там розказував. Так, хлопці, відійдіть від машини, бо інакше відішлю вас до школи. Ти мене чуєш, Келе? Не смій відчиняти.

Вони прокинулися рано-вранці й давно були готові. Близько одинадцятої їх охопило істеричне збудження. Механік приїхав у їхній колясці якраз перед обідом. На ногах у нього були черевики з квадратними носаками, штани були цупкі й дуже обтислі, а широка куртка майже досягала колін. Поруч з ним у колясці стояла сумка з робочим одягом й інструментами. Йому було дев’ятнадцять років, він жував тютюн, а відучившись три місяці у автошколі, відчував велику, дещо втомлену зневагу до роду людського. Він сплюнув і кинув повід Лі.

— Забери цього сіно-двигуна,— наказав він.— Як ти відрізняєш, з якого боку в нього перед?

Він виліз із коляски, як повноважний посол сходить з державного потяга. Глузливо посміхнувся близнюкам і холодно звернувся до Адама:

— Сподіваюся, я не спізнився на обід?

Лі й Адам перезирнулися. Вони зовсім забули про обід.

У будинку напівбог неохоче прийняв сир, хліб, холодне м’ясо, пиріг і каву зі шматком шоколадного торту.

— Я звик до гарячого обіду,— заявив він.— Краще відправте тих хлопців подалі, бо від вашого автомобіля нічого не залишиться.

Коли механік неквапно поїв і трохи відпочив на веранді, він відніс свою сумку до спальні Адама. За кілька хвилин він вийшов у смугастому комбінезоні й білому кепі з написом «Форд» на тулії.

— Так,— проголосив він.— Уже вивчили щось?

— Вивчили? — здивувався Адам.