НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— От бачите? — відповів Лі.— Я ще недостатньо вам розповів. Тому воно і виходить так довго. Цю людську худобу завозили лише задля одного — працювати. Коли робота закінчувалася, тих, хто вижив, треба було доправляти назад. Завозилися лише чоловіки — ніяких жінок. Ця країна не хотіла, щоб вони плодилися. Чоловік, жінка і дитина знайдуть спосіб зачепитися, укорінитися й облаштувати якусь домівку. А потім їх уже звідти не виженеш. Але юрма чоловіків, знервованих, хтивих, стривожених, напівхворих від самотності й туги за жінками, поїде куди завгодно, а надто — до себе додому. Моя мати була єдиною жінкою серед тієї зграї напівскажених, напівздичавілих чоловіків. Що довше ті чоловіки працювали і їли, то невгамовніші ставали. Для хазяїв вони були не люди, а тварини, які можуть стати небезпечними без суворого нагляду. Тепер розумієте, чому моя мати не звернулася по допомогу? Її просто викинули б з табору, або — хто знає? — пристрелили б і закопали, як хвору корову. Там розстріляли п’ятнадцять чоловіків, які наважилися висловити легке невдоволення.

Ні — лад там підтримувався у єдиний спосіб, у який рід людський навчився його підтримувати. Ми гадаємо, що кращі способи, ймовірно, існують, але так і не навчилися їх,— завжди це тільки батіг, мотузка і рушниця. Я вже шкодую, що почав вам про це розповідати...

— А чому б ні? — спитав Адам.

— Бачу перед собою обличчя мого батька, коли це розказував він. Задавнене горе повертається, кровоточить, пече. Розповідаючи, батько мусив зупинятися, щоб повернути самовладання, а коли продовжував, то говорив різко, вживав жорсткі, гострі слова, немов хотів порізатися ними.

Вони, батько і мати, намагалися триматися разом, збрехавши, що вони — дядько і небіж. Спливав місяць за місяцем, і на їхнє щастя живіт у неї не сильно випинався, і вона працювала, змагаючи біль. Батько допомагав їй, як міг, вибачаючись: «Мій небіж ще юний, кістки у нього тендітні». Плану в них не було ніякого. Вони не знали, що робити.

А потім батько придумав план. Вони втечуть високо в гори, на гірські луки, і там, біля озера, викопають ямку, де вона народить. А коли мати буде в безпеці, а дитина народиться, батько повернеться і прийме покарання. Він підпише контракт ще на п’ять років, аби сплатити за свого небожа-втікача. Яким би жалюгідним не здавався такий вихід, іншого в них не було, і вони вважали його чудовим. План цей вимагав двох умов — правильно розрахувати час і запастися харчами. Мої батьки,— тут Лі зробив паузу й усміхнувся, що сказав це слово, і так воно йому було приємно, що він його повторив,— мої любі батьки почали свої приготування. Вони відкладали частину щоденного раціону рису і ховали його під циновками. Батько знайшов мотузку і зробив дротяний гачок, щоб ловити форель у гірських озерах. Він кинув палити і збирав сірники, які їм видавали. А мати збирала все лахміття, яке могла знайти, витягала з нього нитки, щоб зшити оте ганчір’я скіпкою і зробити для мене сповивальну пелюшку. Шкода, що я її не знав.

— І мені шкода,— сказав Адам.— Ти колись розповідав цю історію Семові Гамільтону?

— Ні. А варто було б. Він цінував торжество людської душі. Такі речі він сприймав як власну перемогу.

— Сподіваюся, вони вибралися туди,— сказав Адам.

— Атож. Коли батько розповідав це мені, я завжди казав: «Дійди до того озера — приведи туди маму — хай на цей раз станеться по-іншому. Хоч один раз хай буде так: ви прийшли до озера і зробили хатинку з ялинкових гілок». Але мій батько на той час уже став справжнім китайцем. Він говорив: «У правді більше краси, навіть якщо ця краса жахлива. Казкарі під міськими брамами викривлюють життя, щоб воно видавалося ліпшим для ледарів, дурнів і слабаків, але це лише збільшує їхні немочі, нічого не вчить, нічого не лікує і не дає серцю злетіти».

— Продовжуй,— попросив Адам, у якого защемило серце.

Лі підвівся, підійшов до вікна і закінчив свою оповідь, дивлячись на зорі, що мерехтіли і коливалися під березневим вітром.

— Невелика кам’яна брила зірвалася з гори і зламала батькові ногу. Ногу йому туго перебинтували і дали роботу для калік — випрямляти цвяхи молотком на каменюці. І через хвилювання чи від праці, неважливо, у матері почалися передчасні перейми. І тоді напівскажені чоловіки оскаженіли остаточно. Один голод загострює другий голод, один злочин перекриває інший злочин, що йому передує, і дрібні злочини, скоєні проти цих зголоднілих чоловіків, спалахнули одним велетенським, маніакальним беззаконням.

Батько почув крик: «Жінка!» — і все зрозумів. Він спробував побігти, але нога під ним знову зламалася, і він поповз зазубленою кручею до дорожнього полотна, де все відбувалося.

Коли він видерся туди, небо затягло тугою, а чоловіки з провінції Кантон розповзалися у пошуках схованки, щоб забути, як люди можуть таке вчиняти. Батько знайшов її на купі сланцюватої глини. Навіть очей в неї не було видно, але рот ще ворушився, і вона казала йому, що робити. Батько нігтями видряпав мене з пошматованої плоті моєї матері. Вона померла на купі глини того-таки дня.