НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Адам важко дихав. Лі провадив монотонно-співучо:

— Перш ніж зненавидіти тих чоловіків, ви мусите дізнатися ось що. Батько завжди говорив це наостанок: жодна дитина не мала такого догляду, як я. Увесь табір став мені за матір. Оце і є краса — жахлива краса. А тепер добраніч. Я не можу більше говорити.

3

Адам збуджено відсував шухляди, переглядав полиці, піднімав кришки коробок у домі, але зрештою змушений був покликати Лі та спитати:

— Де в нас чорнило і ручка?

— У вас їх немає,— відповів Лі.— Ви роками жодного слова не написали. Можу дати вам свої, якщо хочете.

Він пішов до своєї кімнати, виніс пузату пляшечку чорнила, коротке товсте перо, пачку паперу і конверт і поклав їх на стіл.

— Як ти здогадався, що я хочу написати листа? — здивувався Адам.

— А хіба ви не збираєтеся спробувати написати своєму братові?

— Збираюся.

— Це буде нелегко після такої довгої перерви,— зауважив Лі.

І справді, це було нелегко. Адам кусав і гриз ручку, рот його від напруження кривився. Він виводив якісь речення, відкидав аркуш, брав новий і починав спочатку. Він чухав голову підставкою для ручки.

— Лі, якби я схотів з’їздити у східні штати, ти б погодився побути з близнюками, поки я не повернуся?

— Легше поїхати, ніж написати,— всміхнувся Лі.— Звісно, я залишуся.

— Ні. Я хочу написати.

— А чому б не запросити вашого брата приїхати сюди?

— О, непогана ідея, Лі. Я про це і не подумав.

— Це також привід написати листа, і гарний привід.

Після цього лист вийшов доволі просто, був виправлений і переписаний начисто. Адам уважно прочитав його про себе і поклав у конверт.

«Любий брате Карле,— говорилося в листі.— Ти здивуєшся, отримавши від мене звістку після стількох років. Я багато разів збирався тобі написати, але ти ж знаєш, як ми все відкладаємо на потім. Цікаво, яким тебе знайде мій лист. Сподіваюся, у доброму здоров’ї. Як я розумію, у тебе може бути п’ятеро, а то й десятеро дітей. Ха-ха! Я маю двох синів, вони близнюки. Їхня мати не тут. Сільське життя їй не на користь. Вона мешкає у місті неподалік, і я з нею зрідка зустрічаюся.

У мене гарне ранчо, але, соромно зізнатися, я не надто добре ним розпорядився. Можливо, відтепер усе піде на краще. Я завжди вмів приймати гарні рішення. Багато років я почувався зле. Тепер я одужав.

Як почуваєшся ти, як ідуть справи у тебе? Мені хотілося б з тобою побачитися. Чому б тобі не приїхати до нас у гості? Цей край чудовий, може, ти знайдеш тут собі щось підходяще і схочеш поселитися. Холодних зим тут не буває. Це має значення для таких стариганів, як ми з тобою. Ха-ха!

Що ж, Карле, сподіваюся, ти все обдумаєш і сповістиш мене. Подорож піде тобі на користь. Я хочу з тобою побачитися. Треба багато про що тобі розказати, а писати про це я не можу.

Що ж, Карле, напиши мені листа, поділися всіма новинами в нашому старому домі. Гадаю, багато чого трапилося. Коли старшаєш, головно чуєш, що люди, яких знав, померли. Мабуть, так влаштований світ. Не зволікай з відповіддю, повідом, чи приїдеш у гості.

Твій брат Адам».

Він тримав листа в руці й бачив крізь нього смагляве обличчя свого брата з рубцем на лобі. Адам бачив гарячий блиск його чорних очей, бачив, як щиряться його зуби, як бере в ньому гору безрозсудний, жорстокий звір. Він потрусив головою, щоб відігнати це видіння, спробував пригадати усмішку на тому обличчі. Він намагався пригадати братове чоло до появи рубця, але все це не потрапляло у фокус. Адам схопив ручку і написав нижче свого підпису: «P. S. Карле, я ніколи не відчував до тебе ненависті, хай там що. Я завжди тебе любив, бо ти — мій брат».

Адам згорнув лист і загострив згини нігтем. Заклеїв конверт, притиснувши кулаком. Потім покликав Лі.

Китаєць просунув голову в двері.

— Лі, скільки часу іде лист на схід країни — на крайній схід?

— Не знаю,— відповів Лі.— Тижнів зо два.

Розділ 29

1

Коли перший за десять років лист до брата було відіслано, Адам нетерпляче чекав на відповідь. Він забув, скільки минуло часу. Лист ще не дістався Сан-Франциско, а він уже питав у Лі: «Чого це він не відповідає? Мабуть, сердиться, що я так довго мовчав. Але ж і він мені не писав. Ні — він не знав, куди писати. А може, він кудись переїхав».

— Та ми ж тільки відіслали листа,— говорив Лі.— Ще рано.

— Цікаво, він справді до нас вибереться? — Адам питав сам себе, сумніваючись, чи дійсно він хоче побачити Карла. Тепер, коли лист пішов, Адам хвилювався, що Карл прийме запрошення. Він став як непосидюща дитина, яка хапає все, що потрапляє під руку. Він чіплявся до близнюків, безнастанно розпитуючи їх про школу.

— То що ви сьогодні вивчили?

— Нічого!

— Облиште! Щось напевне мусили вивчити. Ви читали?

— Так, сер.

— Що ви читали?

— Та оту стару байку про мурашку і коника.

— Вона цікава.

— І ще одну про орла, який викрадає дитину.

— Так, я її пам’ятаю. Забув тільки, що відбувається.

— Ми до неї ще не дійшли. Бачили тільки картинку.