НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— А можна, тату? — вигукнув Арон.— Вона обіцяла навчити нас плести вінки.

Адам гарячково придумував відповідь. Він узагалі не дуже вмів брехати, та й практики давно не було. Рішення його злякало, воно надто швидко спало йому на думку і надто легко прийшло на язик.

— Я б дуже хотів, щоб ми могли це зробити, діти,— сказав він.— Але ось що ви мусите знати. Могила вашої матері на другому боці країни, там, звідки вона родом.

— Чому? — спитав Арон.

— Бачиш, люди іноді воліють, щоб їх поховали у рідних місцях.

— А як її туди доправили? — спитав Кел.— Поклали у потяг і відіслали додому,— так, Лі?

Лі кивнув.

— У нас роблять так само. Майже всіх китайців відправляють додому, коли вони вмирають.

— Я знаю,— підтвердив Арон.— Ти нам про це вже розповідав.

— Невже? — здивувався Лі.

— Точно, розповідав,— Кел був дещо розчарований.

Адам поспішно змінив тему.

— Містер Бейкон зробив мені сьогодні одну пропозицію,— почав він.— Я б хотів, щоб ви над цим подумали, хлопці. Він сказав, що вам було б краще, якби ми переселилися до Салінаса: там кращі школи і більше дітей, з якими можна товаришувати.

Ця думка спантеличила близнюків.

— А що ж буде тут? — спитав Кел.

— Ми залишимо собі ранчо, щоб було куди повернутися, як схочемо.

— У Салінасі мешкає Абра,— сказав Арон. Цього йому було досить. Він уже забув про коробку, яка летіла над дорогою. Думати він міг тільки про фартушок, капелюшок і м’які пальчики.

— Що ж, поміркуйте над цим,— сказав Адам.— А зараз вам краще піти спати. Чому ви не були сьогодні в школі?

— Вчителька захворіла,— пояснив Арон.

— Міс Галп хворіє вже три дні,— підтвердив Лі.— Їм не треба ходити у школу до понеділка. Ходімо, хлопці.

Вони слухняно вийшли за ним з вітальні.

2

Адам сидів під лампою з непевною усмішкою, постукуючи себе пальцем по коліну, поки не повернувся Лі.

— Їм щось відомо? — спитав він.

— Не знаю,— відповів Лі.

— Можливо, це просто через оту дівчинку.

Лі вийшов на кухню і повернувся з великою картонною коробкою.

— Отут усі рахунки. Кожний рік перетягнутий гумкою. Я все передивився. Повний порядок.

— Тобто, геть-геть усі рахунки?

— Ви знайдете бухгалтерські книги за кожний рік і квитанції за всі сплачені рахунки,— сказав Лі.— Ви хотіли знати свій фінансовий стан. Ось тут усе. Ви справді хочете переїжджати?

— Думаю про це.

— Добре було б, якби ви знайшли спосіб розказати дітям правду.

— Це вбило б усі їхні добрі думки про матір, Лі.

— А про іншу небезпеку ви не думали?

— Яку?

— Скажімо, вони самі дізнаються правду. Адже її знає багато людей.

— Хтозна, може, коли вони підростуть, їм буде не так тяжко.

— Навряд чи,— промовив Лі.— Та й не це найгірша небезпека.

— Боюся, я не розумію тебе, Лі.

— Я думаю про брехню. Вона здатна знищити все. Якщо вони дізнаються, що ви їх обдурювали в цьому, вони поставлять під сумнів і щиру правду. Тоді вони вже нічому не зможуть вірити.

— Так, ясно. Але що я можу їм розказати? Як я можу їм відкрити правду?

— А що як відкрити їм частину правди? Щоб потім було не так боляче дізнатися всю?

— Я мушу це обдумати, Лі.

— Якщо ви переселитеся до Салінаса, небезпека зросте.

— Я мушу це обдумати.

Лі продовжував наполягати.

— Мій батько розказав мені про мою мати, коли я був ще зовсім малий. Він мене не пощадив. Він переказував це мені не один раз, коли я підростав. Звісно, воно не те саме, але історія жахлива. І все-таки я радий, що він мені розповів. Було б гірше, якби я не знав.

— Ти хочеш розказати мені?

— Ні, не хочу. Але це могло б вас переконати щось змінити для ваших синів. Наприклад, сказати, що вона поїхала, та ви не знаєте куди.

— Але ж я знаю, куди.

— Так, у цьому проблема. Треба або говорити всю правду, або частково брехати. Що ж, примусити вас я не можу.

— Я подумаю про це,— повторив Адам.— А що там за історія з твоєю матір’ю?

— Ви справді хочете її почути?

— Тільки якщо ти сам хочеш її розказати.

— Я розкажу дуже коротко,— погодився Лі.— Мої перші в житті спогади — як ми з батьком живемо у темній халупці посеред картопляного поля, і він розповідає мені історію моєї матері. Він говорив на кантонському діалекті, але, розповідаючи цю історію, переходив на вишукану літературну китайську. Менше з тим. Я вам розкажу.

І Лі зазирнув у глибини часу.

— Спершу мені треба вам розказати вам, що коли у вас почали будувати залізниці на заході країни, то виснажливе вирівнювання землі й укладення шпал і рейок виконували тисячі китайців. Вони становили дешеву робочу силу, працювали багато, а якщо вмирали, це нікого не обходило. Їх набирали головно у провінції Кантон, бо тамтешні мешканці невисокі, сильні, стійкі, а до того ж злагідні. Їх привозили сюди за контрактом, й історія мого батька, мабуть, доволі типова.

Вам, напевне, відомо, що китаєць мусить сплатити всі свої борги не пізніше нашого Нового року. Кожен рік він починає з чистого аркуша. В іншому разі він втрачає суспільну повагу; ба більше — повагу втрачає вся його родина. Виправдань бути не може.

— Непогана ідея,— зауважив Адам.