НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Саманний дім переживав свій другий занепад. Велика зала була потинькована лише наполовину, як її залишили робітники десять років тому. Глибокі вікна з відновленими рамами так ніхто і не засклив. Нову підлогу вкривали патьоки й плями, у кутку валялися старі газети, потемнілі від часу пакунки з цвяхами, які поржавіли і склеїлися у колючі кулі.

Коли діти зупинилися на вході, з глибини дому вилетів кажан. Сіра примара метнулася від стінки до стінки і зникла у коридорі.

Хлопчики показали Абрі будинок — відчиняли комірчини, де стояли раковини, унітази і люстри, досі не розпаковані, в очікуванні, коли їх встановлять. Чувся запах плісняви і мокрого паперу. Троє дітей пересувалися навшпиньках, вони не розмовляли, боячись відлуння від стін у пустому домі.

Повернувшись до зали, близнюки подивилися своїй гості в обличчя.

— Тобі подобається? — Арон говорив тихо, щоб не було відлуння.

— Та-а-ак,— невпевнено протягла Абра.

— Іноді ми тут граємося,— хоробро заявив Кел.— Можеш приїздити сюди і гратися з нами, якщо хочеш.

— Я живу в Салінасі.

Тон Абри ясно давав зрозуміти, що вони спілкуються з вищою істотою, яка не має часу на селюцькі розваги.

Абра бачила, що зруйнувала їхній найцінніший скарб, і хоча вона розуміла всі слабкості чоловіків, все ж таки любила їх, а, крім того, вона була справжня леді.

— Іноді, коли ми проїжджатимемо тут, я зможу приходити з вами погратися — ненадовго,— шляхетно сказала вона, і хлопці відчули до неї вдячність.

— Я тобі подарую свого кролика,— раптом вихопився Кел.— Збирався подарувати його татові, але ти можеш його узяти.

— Якого кролика?

— Того, що ми сьогодні застрелили,— стрілою, просто в серце. Він навіть на смикнувся.

Арон подивився на брата з обуренням.

— Та це ж мій...

Кел перебив його:

— Ми дозволимо тобі забрати його додому. Він доволі великий.

— А навіщо мені старий брудний кроль, увесь заляпаний кров’ю?

— Я його помию,— зголосився Арон,— покладу в коробку, перев’яжу мотузкою, а якщо не схочеш його їсти, можеш влаштувати йому похорон — у Салінасі.

— Я ходжу на справжні похорони,— сказала Абра.— Учора ходила. Квітів там було заввишки з цей дах.

— То ти не хочеш кролика? — запитав Арон.

Абра подивилася на його сонячне волосся, зараз вкрите тугими завитками, на його очі, у яких закипали сльози, й у неї в грудях запекло від жаги і нетерпіння, котрі є початком кохання. Їй дуже захотілося торкнутися Арона, що вона й зробила. Вона поклала руку йому на плече, і відчула, як він тремтить.

— Якщо ти покладеш його у коробку,— проговорила вона.

Тепер, ставши головною, Абра озирнулася, щоб оцінити свої завоювання. Вона вже не пишалася тим, що жодні чоловічі принципи її не лякають. Вона по-доброму ставилася до цих хлопців. Вона помітила їхній виношений, праний-перепраний одяг, заплатаний Лі у багатьох місцях. Вона згадала всі казки.

— Бідолашні дітки,— сказала вона.— Ваш батько б’є вас?

Вони похитали головами. Їх це зацікавило і здивувало.

— Ви дуже бідні?

— Про що це ти? — спитав Кел.

— Ви сидите серед попелу і змушені носити воду й хмиз?

— Що таке хмиз? — здивувався Арон.

Абра, уникнувши відповіді, повела далі.

— Біднятка мої,— почала вона і ніби побачила у себе в руках маленьку чарівну паличку з зірочкою на кінці.— Ваша зла мачуха ненавидить вас і хоче вбити?

— Немає у нас ніякої мачухи,— сказав Кел, а Арон додав:

— У нас нікого немає. Наша мама померла.

Його слова зруйнували історію, яку вона почала вигадувати, та натомість надихнули на іншу. Чарівна паличка зникла, а на голові у неї з’явився великий капелюшок зі страусовим пером, а в руках — здоровенний кошик, з якого стирчали ноги індика.

— Маленькі знедолені сирітки,— промовила вона ніжним голосом.— Я буду вам мамою. Я вас обніму, і поколишу, і розкажу казки.

— Ми для того завеликі,— сказав Кел.— Ти нас не втримаєш і гепнешся.

Абра відвернулася від його грубості. Вона помітила, що Арона її історія захопила. Очі в нього всміхалися, здавалося, він уже колишеться у її обіймах, і вона знову відчула до нього потяг любові. Вона звернулася до нього привітно:

— Скажи, у вашої мами був красивий похорон?

— Ми не пам’ятаємо,— відповів Арон.— Ми були зовсім маленькі.

— А де її поховали? Ви б могли приносити на її могилу квіти. Ми так завжди робимо для бабуні й дядечка Альберта.

— Ми не знаємо,— відповів Арон.

В очах Кела спалахнув новий інтерес — інтерес, близький до тріумфу. Він проговорив наївно:

— Я спитаю у тата, де це, щоб ми могли віднести квіти.

— Я піду з тобою,— загорілася Абра.— Я можу сплести вінок. Покажу вам як...— Тут вона помітила, що Арон мовчить.— Ти не хочеш сплести вінок?

— Хочу,— сказав він.

Абрі знову захотілося його торкнутися. Вона погладила його по плечу, а потім торкнулася щоки.

— Твоїй мамі це сподобається. Навіть з небес вони дивляться на нас і все бачать. Так мій тато каже. Він знає про це вірш.

— Піду загорну тобі кролика,— сказав Арон.— У мене є коробка з-під нових брюк.

І він вибіг зі старого дому. Кел дивився йому вслід. Він посміхався.

— Чого ти смієшся? — спитала Абра.

— Нічого,— Кел глядів просто на неї.