НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ось мої сини,— сказав батько.— Вони близнюки. Це Арон, а це Калеб. Хлопці, подайте руки нашим гостям.

Арон і Кел зробили кілька кроків уперед, нахиливши голови, простягнувши руки, і цей жест нагадував капітуляцію і розпач. Їхні мляві кінцівки спершу потиснув джентльмен, потім леді у мереживі. Арон був перший, і він відвернувся від дівчинки, але леді промовила:

— Хіба ти не хочеш привітатися з моєю донькою?

Арон здригнувся, тицьнув руку кудись у бік дівчинки з прикритим обличчям. Нічого не сталося. Ніхто не вхопив, не викрутив, не стиснув і не смикнув його неживі сосиски. Вони просто повисли перед нею в повітрі. Арон зиркнув крізь вії, щоб побачити, що відбувається.

Дівчинка теж схилила голову, але їй ще допомагав капелюшок. Її маленька права ручка з перстеником-печаткою також була простягнута, але не рухалася в бік Арона.

Він крадькома поглянув на леді. Вона широко всміхалася. Здавалося, кімната придушена мовчанням. І тут Арон почув глузливий смішок Кела.

Арон ухопив руку дівчинки і тричі смикнув її вгору-вниз. Рука була ніжна, як жменька пелюсток. Він відчув, як його обпекла насолода. Відпустивши руку, він сховав долоню в кишеню комбінезона. Поспішно відступаючи назад, побачив, як Кел зробив крок, урочисто потиснув усім руки і сказав «Добридень». Арон забув привітатися, тож він сказав це зараз, після брата, і прозвучало воно кумедно. Адам і його гості розсміялися.

— Містер і місіс Бейкони мало не потрапили під зливу,— пояснив Адам.

— Нам пощастило, що ми збилися з дороги саме тут,— сказав містер Бейкон.— Я шукав ранчо Лонга.

— Воно трохи далі. Вам слід було повернути ліворуч на наступному повороті за путівцем і їхати на південь.

І Адам пояснив своїм дітям:

— Містер Бейкон — окружний інспектор.

— Не знаю чому, але я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи,— промовив містер Бейкон, а потім також звернувся до хлопців.— Мою доньку звуть Абра, хлоп’ята. Хіба не кумедне ім’я? — він говорив тоном, яким дорослі розмовляють з дітьми. Потім він повернувся до Адама й мелодійно продекламував: — «Абра була готова, перш ніж її я покликав. І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут». Метью Прайор31. Не скажу, що я не хотів сина,— але Абра така для мене втіха. Подивися на нас, доню.

Абра не ворухнулася. Вона знову стиснула руки на колінах. Батько її повторив з насолодою:

— «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

Арон побачив, що його брат дивиться на літній капелюшок без тіні остраху. Й Арон промовив хрипким голосом:

— Мені зовсім не здається, що Абра — кумедне ім’я.

— Мій чоловік мав на увазі дещо інше,— пояснила місіс Бейкон.— Він мав на увазі — незвичне, цікаве.— І додала виключно для Адама: — Він вичитує з книжок дивовижні думки. Любий, чи не час нам уже їхати?

— Ні, ні, мем, ще не час,— гостинно заперечив Адам.— Лі готує нам чай. Він вас зігріє.

— Як люб’язно з вашого боку! — вигукнула місіс Бейкон.— Діти, дощ уже припинився. Підіть пограйтеся.

Голос її звучав так владно, що вони вервечкою потяглися з вітальні: Арон перший, за ним Кел, а там уже Абра.

3

Містер Бейкон, залишившись у вітальні, поклав ногу на ногу.

— У вас чудовий краєвид,— промовив він.— Маєте велике угіддя?

— Величеньке,— сказав Адам.— Тут і ще за річкою. Дуже гарна ділянка.

— То земля за путівцем також належить вам?

— Так. Мені трохи соромно це визнавати. Я тут усе занедбав. Зовсім не обробляв землю. Напевне, забагато працював на фермі змалку.

Містер і місіс Бейкони обоє зараз дивилися на Адама, і він розумів, що мусить дати якесь пояснення, чому так занехаяв чудові землі.

— Гадаю,— проговорив він,— що я ледар. А мій батько не допоміг мені, коли залишив удосталь грошей, щоб я не мав потреби працювати.

І він опустив очі, проте добре відчув, як полегшало подружжю Бейконів. То не лінощі, якщо людина багата. Ледащі тільки злидарі. Так само як тільки злидарі бувають невігласами. Багатий чоловік, який нічого не знає, або балуваний, або незалежний.

— А хто у вас дбає про хлопчиків? — спитала місіс Бейкон.

— Не надто багато про них і дбають, і робить це Лі.

— Лі?

Адама цей допит почав трохи дратувати.

— Я маю лише одного слугу,— коротко відповів він.

— Ви говорите про того китайця, якого ми бачили? — місіс Бейкон не змогла приховати глибокого подиву.

Адам усміхнувся до неї. Спершу вона його налякала, але тепер він почувався комфортніше.

— Лі виростив моїх хлопців, і він про них піклується,— пояснив він.

— А чи знали вони жіночий догляд?

— Ні, не знали.

— Бідолашки,— зітхнула вона.

— Вони неотесані, проте, гадаю, здорові. Схоже, ми тут усі занедбані, як і земля. Але Лі від нас скоро поїде. Не уявляю, що ми робитимемо.

Містер Бейкон ретельно відкашлявся, щоб підготуватися до промови.

— Ви вже думали про належну освіту для своїх синів?

— Ні, боюся, я недостатньо про це думав.

— Мій чоловік,— вставила місіс Бейкон,— дуже вірить в освіту.

— Яку саме освіту? — поцікавився Адам.

Містер Бекон вів далі.