НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Це поганий жарт,— промовив він, засопівши, і витер ніс рукавом.

Кел підійшов до нього, обняв і поцілував у щоку.

— Я більше ніколи так не буду,— перепросив він.

Хлопці попленталися далі. День потроху втрачав свою яскравість. Кел озирнувся через плече на грозову хмару, яка чорно пливла над горами під дратівливим березневим вітром.

— Буде гроза,— сказав він.— Кепсько.

— Ти справді чув тих чоловіків? — спитав Арон.

— Можливо, це мені тільки здалося,— поспішно відповів Кел.— Господи, тільки подивися на оту хмару!

Арон озирнувся подивитися на чорне чудовисько. Хмара надувалася великими темними сувоями, з-під яких уже звисала довга запона дощу, і хлопці побачили, як хмара загуркотіла і спалахнула вогнем. Вітер розніс гуркіт, і він глухо забарабанив по тучних мокрих пагорбах за долиною і помчав до рівнини. Хлопці рвонули додому, а хмара бухкала їм у спини, і блискавка з тріском розривала повітря на тремтячі уламки. Хмара наздогнала їх, і з розколотого неба на землю плюхнулися перші дебелі краплі. Чувся солодкий запах озону. Хлопці бігли і вдихали аромат грому.

Вони перетнули путівець, помчали по слідах від коліс, що вели до їхнього дому, але тут їх накрила злива. Дощ падав смугами і колонами. Хлопці миттєво промокли до кісток, волосся прилипло до лоба і залізало в очі, й індикові пір’їни на скронях зігнулися під напором води.

Хлопці були такі мокрі, що могли вже не бігти. Не було сенсу шукати укриття. Вони перезирнулися і засміялися від радості. Арон викрутив кролика, підкинув у повітря, упіймав і кинув Келу. Кел, почуваючись дурнуватим, поклав його собі на шию, притиснувши підборіддям ніжки й голову. Хлопці аж зігнулися вдвоє від істеричного реготу. Дощ ревів у дубах їхньої лощини, а вітер зазіхав на їхню високу гідність.

2

Щойно близнюки показалися біля будівель ранчо, як побачили Лі у жовтому пончо з церати, який вів до їхнього каретного сараю чужу коняку, запряжену в тендітний візок на гумових шинах.

— Хтось приїхав,— сказав Кел.— Бачиш запряжку?

І вони знову побігли, бо у появі гостей була певна привабливість. Біля сходів вони призупинилися, обережно обійшли дім, бо гості могли означати і певну небезпеку. Вони увійшли через задні двері та стояли на кухні, а вода з них так і лилася. З вітальні до них долинали голоси — батька і якогось чоловіка. А потім почувся ще один голос, і в них усе стиснулося всередині, а по хребту пробігли дрижаки. То був голос жінки. Ці хлопчики не мали досвіду спілкування з жінками. Вони навшпиньках пробралися до своєї кімнати і стояли там, дивлячись один на одного.

— Як гадаєш, це хто? — спитав Кел.

Якась емоція яскравим спалахом вибухнула в Ароні. Він хотів крикнути: «Може, це наша мама! Може, вона повернулася». Але тут він згадав, що вона на небесах, а звідти люди не повертаються назад. І він сказав:

— Не знаю. Я хочу переодягтися в сухе.

Хлопчики вдягли сухий чистий одяг, який нічим не відрізнявся від того промоклого, що вони зняли. Вони відчепили пір’я індика і пальцями зачесали волосся назад. Весь цей час вони чули голоси, переважно низькі, потім високий жіночий, а потім вони заціпеніли, почувши голос дитини — дівчинки, і це їх настільки збентежило, що вони навіть не заговорили про те, що чули його.

Мовчки вони прослизнули до вестибюлю і підкралися до дверей вітальні. Кел тихо-тихо повернув ручку, щоб їх не виказав найменший скрип.

Була прочинена лише вузенька шпаринка, коли через задні двері увійшов Лі, знімаючи на ходу своє жовте пончо, і застукав їх там.

— Що, манюні хльопчики підглядати? — спитав він ламаною мовою, а коли Кел причинив двері, і клямка клацнула, Лі швидко повідомив: — Ваш батько повернувся. Краще вам туди зайти.

— А хто там з ним? — хрипко прошепотів Арон.

— Якісь люди потрапили під зливу, заїхали до нас перечекати.

Лі накрив долонею руку Кела на дверній ручці, повернув її і прочинив двері.

— Хлопчики повернулися додому,— оголосив він і пішов, залишивши їх у дверях.

— Заходьте, хлопці! — покликав Адам.— Заходьте!

Двійко хлопців, похнюпивши голови, кидали швидкі погляди на чужих і переминалися з ноги на ногу. У вітальні сиділи чоловік у міському одязі й жінка у неймовірному вбранні. На стільці біля неї лежали накидка і капелюшок з вуаллю, і хлопчикам здалося, що вона вся затягнута в чорний шовк і мереживо. Чорне мереживо навіть здіймалося вздовж корсета й охоплювало її шию. Навіть цього вистачило б для одного дня, але то було не все. Поруч з жінкою сиділа дівчинка, трошки молодша за близнюків, але ненабагато. На голові у неї був літній картатий синій капелюшок, прикрашений спереду мереживом. Згори на квітчасту сукню був пов’язаний фартушок з кишенями. Поділ сукні був відгорнутий і відкривав нижню спідницю, сплетену з червоної пряжі з ажурною облямівкою. Обличчя з-під капелюшка хлопцям видно не було, але руки дівчинка склала на колінах, і видно було маленький перстеник з печаткою на середньому пальці.

В обох хлопців перехопило подих, і від цього перед очима в них закрутилися червоні кола.