НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Он як? — І Лі пішов на кухню принести свою чашку, склянки і керамічну пляшечку з нг-ка-пі. Повернувшись, він сказав: — Уже багато років, як я пив його тільки з вами і містером Гамільтоном.

— Це той самий, що ми його пили, коли давали імена близнюкам?

— Той самий,— Лі розлив по чашках дуже гарячий зелений чай. Він скривився, коли Адам насипав собі дві ложки цукру.

Адам розмішував чай, спостерігаючи, як кришталики цукру крутяться і розчиняються у рідині.

— Я ходив побачитися з нею.

— Я так і думав,— відповів Лі.— Власне, я не розумію, як жива людина могла чекати так довго.

— А може, я не жива людина.

— Про це я також думав. І як вона там?

Адам сказав роздумливо:

— Не можу зрозуміти. Важко повірити, що на світі існує таке створіння.

— Проблема з вами, людьми Заходу, в тому, що ви не маєте демонів, якими можна все пояснити. І після того ви напилися?

— Ні, до того і під час. Гадаю, мені потрібна була сміливість.

— Зараз у вас добрий вигляд.

— Я й почуваюся добре,— відповів Адам.— Саме про це я і хотів поговорити.— І сумно додав: — Якби це сталося рік тому, я побіг би до Сема Гамільтона на розмову.

— Схоже, в кожному з нас є частина його душі,— сказав Лі.— Мабуть, це і є безсмертя.

— У мене таке враження, ніби я прокинувся,— вів далі Адам.— У якийсь дивний спосіб у мене прояснилося в очах. Звалився якийсь тягар.

— Ви навіть промовляєте слова, які нагадують містера Гамільтона,— зауважив Лі.— Я вибудую теорію для своїх безсмертних родичів.

Адам допив чорну рідину зі своєї чашечки й облизав губи.

— Я вільний,— промовив він.— Я мушу це комусь сказати. Я можу жити зі своїми хлопчиками. Я міг би навіть зустрічатися з жінкою. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так, розумію. І я це бачу у вас в очах і у вашій поставі. Про таке неможливо збрехати. Гадаю, ви полюбите своїх синів.

— Принаймні дам собі шанс. Ти не наллєш мені ще трохи цього, а також чаю?

Лі налив чай і взяв чашку.

— Не уявляю, як ти собі рота не обвариш, коли п’єш такий гарячий чай.

Лі ледь помітно всміхнувся. Адам, подивившись на нього, усвідомив, що Лі вже не молодий. Шкіра у нього на щоках натяглася і блищала, як скляна. Повіки були червоні від подразнення.

Лі роздивлявся тоненьку, як мушля, чашечку в своїй руці й усміхався якимсь спогадам.

— Може, якщо ви стали вільним, то звільните і мене?

— Що ти маєш на увазі, Лі?

— Ви мене могли б відпустити?

— Звісно, ти можеш іти. Але хіба ти тут не щасливий?

— Навряд чи я розумію, щó ви називаєте щастям. Ми мріємо про вдоволеність, хоча це, мабуть, недобре.

— Назви це так,— погодився Адам.— А хіба ти тут не вдоволений?

— Не думаю, що людина буває вдоволена, коли залишається незробленим те, що вона хоче зробити.

— І що ж хочеш зробити ти?

— З одним я вже запізнився. Я хотів мати дружину і своїх власних синів. Може, я хотів передати ті нісенітниці, які називають батьківською мудрістю, нав’язати їх своїм безпомічним дітям.

— Ти ще не застарий.

— Так, думаю, фізично я ще можу стати батьком. Але я не про це думаю. Я надто міцно одружений з настільною лампою. Бачите, містере Траск, у мене колись була дружина. Я вигадав її, так само як і ви, тільки моя існувала лише в моїй уяві. З нею в моїй кімнаті було затишно. Я говорив, вона слухала, потім говорила вона, розповідала про все, чим займалася вдень. Вона була дуже гарненька, іноді кокетливо жартувала. А от тепер я не впевнений, що слухав би її. І не хотів би її засмучувати, не хотів би, щоб їй було самотньо. От мій перший план і провалився.

— А другий?

— Про другий я говорив з містером Гамільтоном. Я хочу відкрити книгарню у Китайському кварталі Сан-Франциско. Я б жив у задніх кімнатах, дні мої були б заповнені дискусіями і суперечками. Я хотів би мати в запасі вирізьблені з дерева каламарі у формі дракона з династії Сун30. Вони побиті шашелем, а чорнило виготовлене з ялицевої кіптяви і клею, який добувають тільки зі шкіри дикого віслюка. Коли пишеш цим чорнилом, воно видається чорним, але очі здатні бачити всі кольори світу. Може, час до часу приходив би художник, і ми б обговорювали способи виготовлення і торгувалися би про ціну.

— Ти це все вигадуєш? — спитав Адам.

— Ні. Якщо ви здоровий і вільний, я хотів би нарешті відкрити свою маленьку книгарню. Я б хотів померти там.

Адам мовчки розмішував цукор у своєму ледь теплому чаї.

— Дивно,— промовив він згодом.— Я відчув бажання, щоб ти був моїм рабом і я міг тобі відмовити. Зрозуміло, можеш їхати, якщо хочеш. Я навіть грошей тобі позичу на цю книгарню.

— Та ні, гроші у мене є. Вже доволі давно.

— Ніколи не уявляв, що ти можеш поїхати. Вважав, що ти — невід’ємна частина всього тут,— Адам випростав плечі.— А ти не міг би трохи зачекати?

— Навіщо?

— Хочу, щоб ти мені допоміг познайомитися з моїми хлопцями. Хочу дати лад цьому місцю, може, продати його або здати в оренду. Я хочу знати, скільки у мене залишилося грошей і що я можу з ними зробити.