НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Арон неспішно пішов геть, залишивши кролика на землі. Він мав широко поставлені очі та красивий, м’який рот. Відстань між очима надавала йому виразу ангельської невинності. Волосся в нього було гарне, золотаве. Здавалося, що сонце освітлює йому маківку.

Він був спантеличений — але він нерідко бував спантеличений. Він знав, що брат його до чогось хилить, але не знав до чого. Кел був для нього незбагненним. Арон не розумів міркувань свого брата і завжди дивувався, у що вони виливалися.

Кел був більше схожий на Адама. Волосся в нього було темно-брунатне. Він був більший за брата, міцніший, ширший у плечах, і мав тверду квадратну щелепу, як і Адам. Очі в Кела були карі, спостережливі, іноді вони спалахували, як чорні. Але долоні він мав маленькі, як на свою статуру. Пальці були короткі й тонкі, нігті витончені. Кел беріг свої руки. Майже ніщо не могло довести його до сліз, а от поріз на пальці міг. Він рідко ризикував руками, ніколи не торкався комах, не чіпав змій. А під час бійки завжди брав камінь або дрючок.

Кел дивився, як брат іде від нього, і на губах його заграла впевнена усмішка.

— Ароне! — гукнув він.— Зачекай на мене!

Коли він наздогнав брата, то простягнув йому кролика.

— Можеш його нести,— і він лагідно обняв брата за плечі.— Не злися на мене.

— Ти завжди хочеш битися,— сказав Арон.

— Та ні. Я просто жартував.

— Справді?

— Авжеж. Дивися — можеш нести кролика. І якщо хочеш, ходімо додому.

Арон нарешті всміхнувся. Йому завжди ставало легше на душі, коли брат знімав напругу. Хлопці дерлися крутогором з берега річки на рівнину. Права холоша Арона була сильно заплямована кроликовою кров’ю.

— От і здивуються вони, що ми вполювали кролика. Якщо тато вже вдома, подаруймо йому. Він не відмовиться від кролятини на вечерю.

— Гаразд,— радо погодився Арон.— Слухай, що я скажу. Ми удвох йому зробимо подарунок і не скажемо, хто саме вцілив.

— Добре, як собі хочеш,— відповів Кел.

Вони йшли мовчки, а потім Кел заговорив.

— Оце все — наша земля, її тут до біса, аж за річкою.

— Вона належить татові.

— Так, але коли він помре, то стане нашою.

Ця думка була для Арона чимось новим.

— Що значить — коли він помре?

— Усі вмирають,— відповів Кел.— Як-от містер Гамільтон. Він помер.

— Так, правда. Так, він помер.

Але Арон не міг поєднати ці два факти — мертвий містер Гамільтон і живий тато.

— Його поклали у труну, потім вирили яму і закопали в неї труну,— пояснив Кел.

— Знаю.

Арон хотів змінити тему, подумати про щось інше.

— А я знаю один секрет,— заявив Кел.

— Який?

— Ти вибовкаєш.

— Ні, якщо ти не дозволиш.

— Не знаю, чи варто говорити.

— Ну будь ласка,— благав Арон.

— Не розплещеш?

— Та ні!

— Як гадаєш, де наша мати?

— Померла.

— А от і ні.

— Померла!

— Ні, вона втекла,— проголосив Кел.— Я чув, як про це говорили якісь чоловіки.

— Вони брехуни.

— Вона втекла,— повторив Кел.— Не прохопишся, що це я тобі сказав?

— Я не вірю. Тато сказав, що вона на небесах.

— Незабаром я сам втечу і знайду її. І приведу назад.

— А що ті чоловіки казали — де вона?

— Не знаю, але я її знайду.

— Вона на небесах,— повторив Арон.— Навіщо татові говорити неправду? — він поглянув на брата, мовчки благаючи його погодитися. Кел не відповідав.— Хіба ти не думаєш, що вона на небесах, з янголами? — наполягав Арон. Кел і далі мовчав.— А що то були за чоловіки?

— Просто чоловіки. На пошті в Кінг-Сіті. Вони думали, я не чую. Але в мене чудовий слух. Лі каже, я чую, як трава росте.

— Навіщо їй було втікати? — спитав Арон.

— Звідки я знаю? Може, ми їй не подобалися.

Арон обдумав цю єресь.

— Ні,— заявив він.— Ті чоловіки — брехуни. Тато каже, вона в небесах. І ти ж знаєш, як він не любить про неї говорити.

— Може, через це вона й утекла.

— Ні. Я питав у Лі. Знаєш, що сказав Лі? Лі сказав — ваша мати любила вас і любить досі. І Лі показав мені одну зірку. Він сказав, що, можливо, то і є наша мати і житиме вона стільки, скільки світитиме ота зірка. Ти ж не думаєш, що Лі брехун? — в очах Арона закипали сльози, але він бачив очі брата, жорсткі й розсудливі. В очах Кела сліз не було.

Кел відчував приємне піднесення. Він знайшов ще один засіб, ще одну секретну зброю для досягнення своїх цілей. Він роздивлявся Арона, бачив, як тремтять його губи, але вчасно помітив, що у того роздуваються ніздрі. Арон міг плакати, проте іноді, доведений до сліз, Арон міг добряче битися. А коли Арон плакав і бився водночас, він ставав небезпечним. Ніщо не могло його зачепити, і ніщо не могло його зупинити. Одного разу Лі схопив його і довго тримав на колінах, притиснувши до боків кулаки, які ще молотили повітря, аж доки Арон не вгомонився. І тоді його ніздрі також роздувалися.

Кел приховав свою секретну зброю. Він міг скористатися нею будь-коли, він знав, що це — найразючіша зброя, яку він знайшов. Він на дозвіллі добре вивчить її і вирішить, коли, як і скільки нею користуватися.

Але це рішення прийшло майже запізно. Арон підскочив до нього і хряснув млявим тілом кролика брата по обличчю. Кел відскочив і крикнув:

— Я просто пожартував. Чесно, Ароне, то був просто жарт.

Адам зупинився. На обличчі в нього читалися біль і бентега.