НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Я вам надам усю інформацію, нічого не приховаю,— сказав Віль.— Річ у тім, що зараз я з ніг збиваюся, щоб роздобути автомобілі під усі наявні замовлення. Бачте, у мене довгий перелік людей, які чекають своєї черги.

— Он як? Що ж, занесіть у цей перелік і мене.

— Залюбки, містере Траск, і...— Віль зробив паузу.— Ви такий близький друг нашої родини, що... якщо хтось раптом скасує замовлення, я з радістю перенесу вас на вищу позицію в черзі.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— сказав Адам.

— Як би ви хотіли це облаштувати?

— Що ви маєте на увазі?

— Я міг би зробити так, щоб ви сплачували певну суму раз на місяць.

— А це хіба не вийде дорожче?

— Звісно, тут відсотки і сплата за доставку. Дехто вважає, що так зручніше.

— Гадаю, я сплачу готівкою,— вирішив Адам.— Не має сенсу відкладати.

Віль коротко засміявся.

— Мало хто так вважає. Прийде час, коли я продаватиму за готівку, тільки втрачаючи на цьому гроші.

— Ніколи про це не думав,— зауважив Адам.— Однак, запишіть мене, будь ласка, в чергу.

Віль нахилився до нього.

— Містере Траск, я поставлю вас у переліку першим. Ви отримаєте перший автомобіль, який прибуде.

— Дякую.

— Радий буду зробити це для вас,— відповів Віль.

— А як ваша матінка, тримається? — спитав Адам.

Віль відкинувся в кріслі, й на його обличчі засяяла ласкава усмішка.

— Мама неймовірна,— промовив він.— Вона як скеля. Я згадую всі наші важкі часи, а у нас їх було чимало. Батько був не надто практичний. Завжди десь у захмарних мріях в книжках. Гадаю, мама з’єднувала нас, і завдяки їй Гамільтони не закінчили у богадільні.

— Вона — чудова жінка,— підтвердив Адам.

— Не просто чудова. Вона сильна. Міцно стоїть на ногах. Вона — справжня опора. Ви після похорону заходили до будинку Олів?

— Ні.

— А зайшло понад сто людей. І саме моя мама смажила всіх тих курей і дбала, щоб усім всього вистачило.

— Не може бути!

— Може. Подумайте лишень — це ж похорон її власного чоловіка!

— Неймовірна жінка,— повторив Адам слова Віля.

— І вона практична. Знала, що всіх треба нагодувати,— і нагодувала.

— Сподіваюся, вона впорається, але все одно це для неї важка втрата.

— Вона впорається,— підтвердив Віль.— І переживе нас усіх, хоч яка вона тендітна.

Повертаючись до себе на ранчо, Адам зрозумів, що помічає те, на що не звертав уваги роками. Він бачив у густій траві польові квіти, бачив на схилах бурих корів, які піднімалися зручними стежками і паслися на ходу. Приїхавши на свої власні землі, Адам відчув приплив задоволення такого гострого, що почав його досліджувати. І раптом він утямив, що вимовляє в такт тупоту копит свого коня: «Я вільний, я вільний, у мене немає тривог. Я вільний. Вона пішла. Її більше немає. Боже всемогутній, я вільний, я вільний!»

Він простягнув руку і збив пушок зі сріблясто-сірого полину край дороги, а коли пальці його стали липкими від соку, він глибоко-глибоко вдихнув різкі, проникливі пахощі у себе на руках. Він був радий, що повертається додому. Він хотів побачити, як виросли його близнюки за ці два дні, що його не було,— він хотів побачити близнюків.

— Я вільний, і вона пішла,— виспівував він на повний голос.

2

Лі вийшов з дому зустріти Адама і стояв біля голови коня, поки Адам вилізав з двоколки.

— Як хлопці? — спитав Адам.

— Добре. Я примусив їх зробити собі луки й стріли, і вони пішли полювати на кроликів біля річки. Але я не розігрів обід.

— Тут усе нормально?

Лі гостро поглянув на нього, хотів щось вигукнути, але передумав.

— А як похорон?

— Дуже багато людей,— відповів Адам.— Я досі не можу усвідомити, що його немає.

— Мій народ ховає мерців з барабанами, розсипає папірці, щоб збентежити демонів, і кладе на могилу смажених поросят замість квітів. Ми — люди практичні й завжди трохи голодні. Але наші демони не надто розумні. Ми здатні їх обдурити. А це вже прогрес.

— Гадаю, Семюелю сподобався б такий похорон,— сказав Адам.— Його б це зацікавило...— Він помітив, що Лі пильно на нього дивиться.— Відведи коня, Лі, а потім приготуй нам чаю. Мені треба з тобою поговорити.

Адам увійшов до будинку і зняв чорний одяг. Він чув на собі солодкий запах рому, який зараз видавався йому нудотним. Він роздягся повністю і вимився жовтим милом, поки цей запах не вивітрився з усіх пор. Одягнув чисту синю сорочку і комбінезон, випраний так, що став м’яким, ясно-блакитним і трохи протертим на колінах. Адам неквапно голився і розчісував волосся, поки Лі гримів посудом на кухні біля плити. Потім пішов до вітальні. Лі поставив чашку і цукерницю на столі біля Адамового крісла. Адам подивився на квітчасті фіранки, які вицвіли від частого прання. Він побачив потерті килими на підлозі й коричневу смугу лінолеуму в передпокої. Все це він ніби бачив уперше.

Коли Лі повернувся з чайником, Адам звернувся до нього.

— Принеси і собі чашку, Лі. А якщо у тебе ще залишився отой твій напій, я б трошечки випив. Учора ввечері я напився п’яним.

— Ви напилися? — здивувався Лі.— Просто не можу повірити.

— А це правда. І я хочу про це поговорити з тобою. Я помітив, як ти на мене дивився.