НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Якби я мав отакі світлини, а ті чоловіки про це знали, я б не відчував себе в безпеці. Одна така світлина, ймовірно, здатна зруйнувати все життя людини. Невже тобі нічого не загрожує?

— Ти що — вважаєш мене дитиною? — глузливо спитала Кейт.

— Уже не вважаю,— відповів Адам.— Я починаю думати, що ти просто покруч — і взагалі не людина.

— Можливо, ти влучив у ціль,— усміхнулася вона.— А ти гадаєш, я хочу бути людиною? Подивися на ці світлини! Краще бути собакою, ніж людиною. Але я не собака. Я розумніша за людей. Ніхто не здатен мені зашкодити. Не переймайся небезпекою. У мене там знайдеться сотня прегарних світлин,— вона махнула рукою в бік шухлядок,— і всі ті чоловіки знають: якщо зі мною щось трапиться — будь-що,— сотня листів, кожний зі світлиною, прийде туди, де зуміє завдати найбільшої шкоди. Ні, вони мені не зашкодять.

— А раптом станеться який нещасний випадок або раптом ти захворієш? — спитав Адам.

— Це не має значення. Відкрию тобі секрет,— Кейт нахилилася до нього,— якого не знає жоден з цих чоловіків. За кілька років я звідси поїду. А коли поїду — всі ці конверти все одно потраплять у поштові скриньки.

І з реготом вона відкинулася у кріслі.

Адам здригнувся. Він пильно на неї подивився. Її обличчя і сміх були такі дитячі, такі невинні. Він підвівся і налив собі ще, зовсім трохи. Пляшка майже спорожніла.

— Я знаю, що саме ти ненавидиш. Ти ненавидиш у них те, чого не здатна зрозуміти. Твою ненависть викликає не зло. Ти ненавидиш у них добро, до якого не можеш дістатися. Хотів би я знати, чого ти прагнеш, що тобі треба врешті-решт.

— Я зберу всі потрібні мені гроші,— відповіла вона.— Я поїду до Нью-Йорка і буду ще не стара. Куплю собі будинок, гарний будинок у гарному районі, найму гарну прислугу. Передусім я знайду одного чоловіка, якщо він ще живий, і дуже неквапно, застосовуючи всі найболючіші засоби, заберу в нього життя. Якщо я робитиму це вправно й обачно, він збожеволіє, перш ніж помре.

Адам нетерпляче тупнув ногою.

— Ти верзеш дурниці. Бути такого не може. Це безумство. Такого просто не може бути. Я не вірю жодному слову,— вигукував він.

— Чи пам’ятаєш ти,— спитала Кейт,— коли побачив мене уперше?

Обличчя в нього потемніло.

— Господи, ну звісно!

— Ти пам’ятаєш мою зламану щелепу, мої розірвані губи, мої вибиті зуби?

— Пам’ятаю. Але пам’ятати не хочу.

— Для мене буде насолодою знайти чоловіка, який оте все зробив,— заявила вона.— А потім — потім прийдуть інші втіхи.

— Мені треба йти,— сказав Адам.

— Не йди, любий. Не йди, мій коханий. Я маю простирадла з шовку. Я хочу, щоб ти відчув, як вони пестять твою шкіру,— проговорила Кейт.

— Ти жартуєш?

— Ні, коханий, ні. Ти не дуже досвідчений у втіхах, але я можу тебе навчити, я навчу тебе.

Вона зіп’ялася на непевні ноги й обперлася рукою об його плече. Обличчя її здавалося свіжим і юним. Адам поглянув на її руку і побачив зморшкувату мавпячу лапу. Він з відразою відсахнувся.

Вона помітила цей рух, зрозуміла його, і рот у неї закам’янів.

— Я не розумію,— промовив Адам.— Знаю, але не розумію. Знаю, що не віритиму в це вранці. Це як страшний сон. Але ні, це не може бути сон, ні. Адже я пам’ятаю, що ти — мати моїх хлопчиків. Ти навіть не спитала про них. Ти — мати моїх синів.

Кейт обперлася ліктями об коліна і підставила руки під підборіддя, пальцями прикривши гострі вуха. Очі в неї світилися перемогою. Голос став глузливо-лагідний.

— Дурень завжди залишить шпарину,— проговорила вона.— Я з’ясувала це, ще коли була зовсім маленькою. Я — мати твоїх синів. Твоїх синів? Я мати, це так,— та чи знаєш ти, хто їхній батько?

Адам аж рот роззявив.

— Кейті, що ти говориш?

— Моє ім’я Кейт. А тепер слухай, дорогенький, і запам’ятовуй. Скільки разів я допускала тебе до себе, щоб мати дітей?

— Ти була сильно травмована,— сказав він.— Понівечена.

— Один раз,— відрубала вона.— Лише один раз.

— Ти погано переносила вагітність,— заперечив Адам.— Тобі було боляче.

Вона ніжно всміхнулася до нього.

— Для твого брата я була не надто сильно травмована.

— Мого брата?

— Ти забув Карла?

Адам розсміявся.

— Ах ти нечиста сило! Невже ти думаєш, що я повірю в таке про мого брата?

— Мені байдуже, у що ти там віриш.

— Я тобі не вірю,— повторив Адам.

— Повіриш. Спершу здивуєшся, потім прийдуть сумніви. Ти думатимеш про Карла — повсякчас про нього. Я б могла полюбити Карла. Він у чомусь на мене схожий.

— Не схожий.

— Ти згадаєш,— вела вона далі,— одного дня ти згадаєш такий собі чай, який мав гіркий присмак. Ти помилково випив мої ліки — пам’ятаєш? Спав так, як ніколи раніше у своєму житті, і прокинувся пізно, з важкою головою?

— Ти була надто хвора, щоб реалізувати такий план.

— Я можу все,— відповіла вона.— А зараз, коханий, роздягайся. І я тобі покажу, що ще я можу.

Адам склепив повіки. В голові у нього паморочилося від рому. Він розплющив очі й енергійно помотав головою.

— Усе це не має значення — навіть якщо воно й правда. Це не має ніякого значення.

І раптом Адам розсміявся, бо зрозумів, що це дійсно так. Він підвівся надто різко і змушений був учепитися в спинку крісла, щоб устояти на ногах.