НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Кейт підскочила до нього і схопилася обіруч за його лікоть.

— Дозволь я допоможу тобі зняти пальто.

Адам відчепив її руки від себе, ніби вони були з дроту. І нетвердими кроками пішов до дверей.

В очах Кейт блиснула неприборкана ненависть. Вона закричала — то був довгий, пронизливий, звірячий вереск. Адам зупинився й озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися. Місцевий викидайло зробив три кроки, зупинився, крутнувся всім тілом і з розмаху зацідив кулаком Адамові у вухо. Адам рухнув на підлогу.

Кейт верещала:

— Ногами! Бий його ногами!

Ральф підійшов ближче до чоловіка на підлозі та зміряв відстань. Він помітив, що Адам дивиться йому просто в очі. Він знервовано озирнувся на Кейт. Її голос прозвучав холодно.

— Я сказала — ногами. Розбий йому пику!

— Він не чинить опору,— сказав Ральф.— Він не хоче битися.

Кейт сіла. Вона важко дихала ротом. Руки її скрючилися на колінах.

— Адаме,— проговорила вона.— Я тебе ненавиджу. Я тебе вперше так ненавиджу. Я тебе ненавиджу! Адаме, ти чуєш? Я тебе ненавиджу!

Адам спробував сісти, упав і спробував ще раз. Сидячи на підлозі, він поглянув на Кейт.

— Мені байдуже,— сказав він.— Мені зовсім байдуже.

Він став навколішки, спираючись руками на підлогу.

— Чи знаєш ти,— промовив він,— що я кохав тебе більше за все на світі? Справді. Кохав так сильно, що це кохання могло мене вбити.

— Ти ще сюди приповзеш,— повторила Кейт.— Приповзеш на череві — і благатимеш, благатимеш!

— Ви ще хочете, щоб я його бив ногами, міс Кейт? — спитав Ральф.

Вона не відповіла.

Адам дуже повільно пішов до дверей, намагаючись утримати рівновагу. Рука його намацала дверний стояк.

Кейт гукнула йому в спину:

— Адаме!

Він неквапливо озирнувся. Усміхнувся їй, як може всміхатися людина якомусь спогаду. А потім вийшов і тихо зачинив по собі двері.

Кейт сиділа, втупившись у підлогу. Очі в неї були спустошені.

Розділ 26

1

У потязі дорогою назад до Кінг-Сіті з Салінаса Адама Траска накрила хмара неясних форм, звуків і кольорів. Він узагалі не мав жодної ясної думки.

Я вважаю, що у людській голові є певні засоби, завдяки яким десь у темній глибині вивчаються, відкидаються або приймаються проблеми. Ці засоби іноді відкривають такі грані, про існування яких людина і не підозрювала. Як часто лягаєш спати з тривогою і болем, не розуміючи, щó спричиняє ці муки, а вранці прокидаєшся з цілковито новим баченням і ясністю, можливо, породженими отими чорними роздумами. А бувають ранки, коли кров вирує захопленням, а груди стискаються від бентежної радості, й незрозуміло, звідки вони узялися і що їх викликало.

Похорон Семюеля і розмова з Кейт мали б засмутити і пригнітити Адама, але цього не сталося. З сірого тріпотіння проросла велика радість. Адам почувався молодим і вільним, його переповнювала невгамовна веселість. Він зійшов з потяга в Кінг-Сіті, але замість платної стайні, де на нього чекали його кінь і двоколка, вирушив до нового гаража Віля Гамільтона.

Віль сидів у своїй конторі зі скляними стінами, з якої міг спостерігати всю роботу механіків, не чуючи її шуму. Віль уже відростив собі доволі кругле черевце.

Він вивчав рекламу сигар, що регулярно поступали безпосередньо з Куби. Він думав, що тужить за покійним батьком, але це було не так. Він трохи хвилювався через Тома, який зразу ж після похорону поїхав до Сан-Франциско. Віль відчував, що значно пристойніше поринути у справи, як це збирався зробити він, ніж у алкоголь, як це, вочевидь, робив Том.

Віль підвів голову, коли до його контори увійшов Адам, і вказав жестом на одне з великих шкіряних крісел, які завів, щоб пом’якшити для своїх клієнтів удар від розміру рахунку, який їм доведеться сплатити.

Адам сів.

— Не пам’ятаю, чи висловив я вам свої співчуття,— сказав він.

— Сумні часи,— відізвався Віль.— Ви були на похороні?

— Так, був. Не упевнений, що ви знаєте, ким був для мене ваш батько. Він навчив мене такого, що ніколи не забувається.

— Його шанували,— підтвердив Віль.— На цвинтарі було понад двісті людей — понад двісті.

— Такі люди, як він, не помирають,— сказав Адам, і він відкрив цю думку сам.— Навіть уявити не можу, що він мертвий. Зараз він здається мені живішим, ніж раніше.

— Ваша правда,— погодився Віль, хоча й не вважав, що це правда. Для Віля Семюель помер.

— Я думаю про те, що він мені казав,— вів далі Адам.— Коли він це говорив, я не дуже-то уважно слухав, але зараз я ніби чую його слова і бачу його обличчя.

— Ваша правда,— повторив Віль.— І я думаю про це саме. Ви повертаєтеся додому?

— Так. Але вирішав зайти до вас, порадитися про покупку автомобіля.

Віль ледь помітно змінився, промайнула якась тиха настороженість.

— Я б сказав, що ви будете останньою людиною у нас у долині, яка придбає автомобіль,— зауважив він, стежачи примруженими очима за реакцією Адама.

— Гадаю, я заслужив на таку думку,— засміявся Адам.— Схоже, відповідальність за те, що я змінився, несе ваш батько.

— Тобто?

— Не знаю, чи зумію я пояснити. Але поговорімо про автомобіль.