НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Вона спробувала примусити його відвести очі. Вона чудово вміла це робити, але Кел очей не відвів. Спершу він відчував ніяковість, але вона минула, і радість, що він подолав самовпевненість Абри, його розвеселила. Він знав, що їй подобається не він, а його брат, та в цьому не було нічого нового. Майже всім більше подобався золотоволосий Арон, щирий, відкритий, який виявляв свою приязнь, як цуценя. Кел глибоко ховав свої емоції, вони ледь-ледь проглядали, готові до атаки або відступу. Він почав карати Абру за прихильність до брата, і в цьому теж не було нічого нового. Він так робив відтоді, як уперше відкрив, що це йому до снаги. Секретне покарання піднялося в нього майже на рівень творчості.

Можливо, відмінність між двома хлопцями найкраще можна описати отак. Якби Арон натрапив на мурашник десь на галявині між чагарниками, він би ліг на живіт і почав спостерігати всі особливості мурашиного життя: як одні тягнуть харч мурашиними стежками, а інші носять білі яйця. Він міг би лежати так годинами, захоплений системою їхнього світу.

Якби, з іншого боку, на той самий мурашник натрапив Кел, він його розваляв би і дивився б, як оскаженілі мурашки намагаються впоратися з катастрофою. Аронові було приємно почуватися частиною всесвіту, а от Кел мусив його змінити.

Кел не ставив під сумнів той факт, що людям більше подобається його брат, але він розробив засіб, як з цим примиритися. Він планував і вичікував, поки ота захоплена особа не відкриє якусь свою слабину, а тоді щось відбувалося, і жертва ніколи не знала, як і чому. З помсти Кел видобував енергію влади, а з влади — радість. То була найпотужніша, найчистіша емоція, яку він знав. Він зовсім не відчував ненависті до Арона, він його любив, тому що саме Арон бував причиною сплеску Келових тріумфів. Він забув — якщо взагалі про це знав,— що карав, бо хотів, аби його любили так само, як Арона. Все це зайшло так далеко, що тепер йому подобалося мати те, що отримував саме він, а не Арон.

Абра розбудила це в Келі, коли торкнулася Арона і заговорила з ним ніжним голосом. Кел відреагував автоматично. Він почав шукати слабкість в Абрі й завдяки своїй проникливості майже одразу знайшов її в Абриних словах. Деякі діти хочуть бути малюками, а деякі — дорослими. Мало хто задовольняється своїм реальним віком. Абра хотіла бути дорослою. Вона вживала дорослі слова і наслідувала, наскільки це було в її силах, ставлення і почуття дорослих. Вона давно вийшла з безпорадного дитинства, але ще не могла стати однією з дорослих, якими так захоплювалася. Кел це відчув і отримав інструмент для руйнування її мурашника.

Він знав, скільки часу брат шукатиме коробку. Він легко уявляв, щó станеться. Арон спробує змити кров з кролика, а це не швидко. Потім ще треба буде знайти мотузку і акуратно зав’язати на бантики, а це теж час. Між тим, Кел розумів, що вже починає вигравати. Він відчував, що впевненість Абри похитнулася, і знав, що може ятрити її далі.

Врешті-решт Абра відвернулася від нього і сказала:

— Що це за манера очі вибалушувати?

Кел подивився їй під ноги і повільно звів погляд, озираючи її так холодно, немов вона — стілець. Це, як він знав, нервувало навіть дорослих.

Абра не могла того перенести.

— На мені щось росте? — сказала вона.

— Ти до школи ходиш? — спитав Кел.

— Звісно, ходжу.

— У який клас?

— У п’ятий.

— Скільки тобі років?

— Одинадцятий пішов.

Кел засміявся.

— Що тут дивного? — розсердилася вона. Він не відповів.— Ну ж бо, кажи! Що тут дивного? — (Знову ніякої відповіді).— Ти себе вважаєш сильно розумним.

Та коли він і далі сміявся з неї, сказала занепокоєно:

— Чого це твій брат так забарився? Дивися, дощ уже скінчився.

— Гадаю, він дещо шукає,— сказав Кел.

— Що — кролика?

— Та ні. Кролик на місці — він же мертвий. Мабуть, він не може спіймати оте друге. Воно десь ховається.

— Спіймати кого? Хто ховається?

— Він не зрадіє, якщо я розповім,— сказав Кел.— Він тобі готує сюрприз. Він оте спіймав минулої п’ятниці. Воно його ще й вкусило.

— Про що це ти говориш?

— Сама побачиш. Коли відкриєш коробку. Присягаюся, він тебе попросить не відкривати коробку одразу.

Це була не просто здогадка. Кел добре знав свого брата.

Абра зрозуміла, що програє не лише цю битву, а й усю війну. Вона почала ненавидіти цього хлопця. Вона подумки шукала ущипливі репліки, але безпорадно їх відкинула, відчуваючи, що вони не справлять жодного враження. Вона замовкла. Потім вийшла за двері й подивилася на будинок, у якому зараз були її батьки.

— Мабуть, я піду вже,— сказала вона.

— Зачекай,— сказав Кел.

Вона обернулася, коли він вийшов за нею.

— Чого тобі треба? — холодно спитала вона.

— Не злися на мене,— попросив він.— Просто ти не знаєш, що тут відбувається. Бачила б ти спину мого брата.

Ця зміна інтонації її збентежила. Він не дав їй часу розібратися, а раніше вже вірно підмітив її інтерес до романтичних ситуацій. Голос у нього став тихий і таємничий. Абра також приглушила голос.

— А що таке? Що у нього зі спиною?

— Уся в шрамах,— прошепотів Кел.— Це китаєць.

Вона здригнулася і напружилася від цікавості.

— Що він робить? Б’є його?