НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Гірше,— зітхнув Кел.

— А чому ви не поскаржитеся батькові?

— Ми не сміємо. Знаєш, що буде, якщо ми розкажемо?

— Ні. А що?

Він похитав головою.

— Ні...— Здавалося, він напружено думав.— Я навіть не смію сказати тобі.

У цю мить з каретного сараю вийшов Лі, який вів за повід коня Бейконів, запряженого у високу пружинисту коляску на колесах з гумовими шинами. Містер і місіс Бейкони вийшли з дому і машинально поглянули на небо.

— Не можу сказати тобі зараз,— повідомив Кел.— Китаєць одразу здогадається.

— Абро! Мерщій! Ми зараз їдемо! — покликала місіс Бейкон. Лі притримував норовливого коня, поки місіс Бейкон підсаджували в коляску.

Арон вискочив з-за будинку, тримаючи в руках картонну коробку, перев’язану вибагливими бантиками. Він тицьнув її Абрі.

— Ось,— сказав він.— Не розв’язуй, поки не приїдеш додому.

Кел побачив на обличчі Абри відразу. Вона відсмикнула руки від коробки.

— Ну ж бо, люба, бери,— сказав її батько.— Поквапся, бо ми і так спізнилися.

І він пхнув коробку доньці в руки.

Кел підступив до неї.

— Хочу з тобою пошептатися,— і він нахилився їй до вуха.— Ти штанці намочила.

Вона спалахнула і міцно насунула капелюшок собі на голову. Місіс Бейкон підхопила її під пахви і всадовила в коляску.

Лі, Адам і близнюки дивилися, як кінь переходить на упевнений клус.

Перед першим поворотом Абра випростала руку, коробка полетіла назад і впала на дорогу. Кел спостерігав за обличчям брата і побачив, як його очі стали нещасними. Коли Адам повернувся у дім, а Лі ходив з мискою зерна, годуючи курей, Кел охопив брата за плечі й заспокійливо обняв.

— Я хотів одружитися з нею,— сказав Арон.— Я поклав у коробку листа, просив її вийти за мене заміж.

— Не сумуй,— втішав його Кел.— Я дам тобі постріляти з моєї рушниці.

— У тебе ж немає ніякої рушниці,— струснув головою Арон.

— Та невже? — здивувався Кел.— А я гадав, що є.

Розділ 28

1

Тільки за вечерею хлопці помітили, як змінився їхній батько. Вони знали про його присутність: вуха, які чують, але не слухають, очі, які дивляться, але не бачать. Це був туман, а не батько. Хлопці так і не навчилися ділитися з ним ані своїми інтересами і відкриттями, ані своїми потребами. Зв’язком між ними і світом дорослих був Лі, й Лі не лише спромігся їх виховувати, годувати, одягати і привчати до ладу, а й навчив поважати свого батька. Батько був для хлопців загадкою, але його слово, його закони виконувалися через Лі, який, зрозуміло, вигадував їх сам, а приписував Адаму.

Того вечора, першого по поверненні Адама з Салінаса, Кел і Арон спершу здивувалися, а потім трохи збентежилися, побачивши, що Адам слухає їх і ставить питання, дивиться на них — і бачить. Ця зміна їх переполошила.

— Я чув, ви ходили сьогодні на полювання,— сказав Адам.

Хлопці насторожилися, як усі люди, які стикаються з новою ситуацією

— Так, сер,— зізнався Арон по паузі.

— Щось уполювали?

Цього разу запала ще довша пауза, а потім:

— Так, сер.

— І що ж ви вполювали?

— Кролика.

— Луком і стрілами? Хто в нього влучив?

— Ми стріляли обидва,— сказав Арон.— Не знаємо, чия стріла влучила.

— Хіба ви не знаєте власних стріл? — здивувався Адам.— Коли я був хлопчиком, ми робили на своїх стрілах мітки.

Цього разу Арон не став відповідати, щоб не вскочити в халепу. Кел, трохи вичекавши, сказав:

— Стріла була точно моя, але ми гадаємо, що вона потрапила у сагайдак Арона.

— Чому ж ви так гадаєте?

— Не знаю,— відповів Кел.— Але думаю, що в кролика поцілив Арон.

Адам перевів погляд.

— А що думаєш ти?

— Думаю, що, може, то я поцілив, але точно не знаю.

— Що ж, ви, схоже, чудово розібралися з цією ситуацією.

Тривога зникла з облич хлопців. Здається, ніякої пастки не було.

— І де ж отой кролик? — запитав Адам.

— Арон подарував його Абрі,— відповів Кел.

— А вона його викинула,— сказав Арон.

— Чому?

— Не знаю. А я ще хотів з нею побратися.

— Справді?

— Так, сер.

Адам розсміявся, а хлопчики не пригадували, щоб колись чули, як він сміється.

— Вона хороша дівчинка? — спитав він.

— О так,— відповів Арон.— Дуже хороша. Добра і мила.

— Що ж, коли так, я буду радий мати її за невістку.

Лі прибрав зі столу, трохи подзеленчав посудом на кухні й повернувся до вітальні.

— Чи не час вам лягати спати? — спитав він у хлопчиків.

Вони люто зиркнули на нього, а Адам сказав:

— Сідай з нами, і хай вони ще тут побудуть.

— Я зібрав усі рахунки. Тоді переглянемо їх трохи згодом,— сказав Лі.

— Які рахунки, Лі?

— Рахунки по будинку і ранчо. Ви ж сказали, що хочете знати стан своїх фінансів.

— Невже це рахунки за десять з гаком років?

— Ви ж раніше не хотіли ними займатися.

— Так, справді. Посидь з нами трошки. Арон хоче одружитися з дівчинкою, яка тут сьогодні була.

— Вони заручилися? — спитав Лі.

— Гадаю, вона ще не прийняла його пропозиції,— відповів Адам.— Тому ми ще маємо час.

Кел уже давно відкинув страх і повагу до зміни атмосфери в домі й розважливо досліджував цей мурашник, намагаючись визначити, як його розкидати. Він прийняв рішення.

— Вона дійсно хороша дівчинка,— заявив він.— Мені вона сподобалася. Знаєте чому? Бо вона сказала спитати у вас, де могила нашої матері, щоб ми могли носити туди квіти.