На землі кленового листу

Якось Родіонов познайомив мене з такою специфічною формою звітності, як записи під назвою «Із щоденника…» — далі йшла назва того, про чию діяльність ішла мова. Ця форма листування доволі зручна і для посольства, і для МЗС, бо дає можливість інформувати про події в Канаді, звітувати перед МЗС про пророблену роботу і вносити пропозиції, хоча не має нічого спільного з товстим зошитом щоденних записів, як звичайно люди розуміють слово «щоденник». Уже з першого тижня перебування в Канаді я зрозумів, що сам не встигну писати ці інформації-звіти, і став брати на свої зустрічі Родіонова або Кучера, які й писали замітки «Із щоденника посла Лук’яненка». На початку я уважно ставився до їхніх чернеток і часто їх виправляв, але з часом засвоїв цю форму листування, Родіонов вловив мій стиль політичного мислення — і справа пішла краще. 10 червня я підписав шість документів нашому міністрові панові Зленку.

Професор Рудницький

10 червня познайомився з професором Оттавського університету Ярославом Рудницьким, славнозвісним мовознавцем. Коли стало можливим їхати в Україну, він негайно подався туди, аби своїми очима подивитися на неї і дізнатися, чим він, літній чоловік, може прислужитися Україні.

Помешкання пана Рудницького, розташоване на одному з високих поверхів хмарочоса, складалося з двох кімнат. Світлиця була маленька, проте на стінах висіло чимало гарних картин. Одну з них господар пообіцяв подарувати посольству.

Професор Рудницький нещодавно повернувся з України, щоб продовжити всенародну акцію збирання книжок по університетах і бібліотеках Канади для Києво-Могилянської академії. Книги з усієї Канади звозили до Торонто, там завантажували на пароплав і везли до польського порту Гданська, а звідти до Києва. Акція проходила добре. Зібрано вже багато книжок. Професор знову збирався їхати в Україну. Раніше він ходив по візу до російського консульства. Тепер, у зв’язку з появою в Оттаві трьох українських дипломатів, пан професор поцікавився, чи не могли б ми йому допомогти оформити візу.

Ясна річ, ми виявили велике бажання допомогти добродієві Рудницькому, і я доручив першому секретареві з консульських справ Є. Кучеру взяти на себе цю справу.

Данило Кордельчук

Перед від’їздом до Канади я заходив до голови Інюрколегії Данила Кордельчука, говорив з кількома юристами. Тепер відбулася друга зустріч з Кордельчуком в Оттаві.

За словами Кордельчука, суть справи, якою займалася Інюрколегія, ось у чому.

У Канаді живе багато громадян колишнього СРСР. Потрапили вони сюди частково із Західної України ще 1939 року, а головним чином у час і після Другої світової війни, тікаючи від комуністичної влади та її бандитського НКВС. У цих людей залишилися родичі в СРСР. У час існування «залізної завіси» про якісь контакти з рідними годі було й говорити, і все-таки багато канадських українців відважувалися заповідати свою спадщину родичам в СРСР. У Канаді було кілька юристів, які спеціалізувалися на цій категорії цивільних справ і вели їх доволі вміло. Абсолютна більшість (десь близько 90 відсотків) — були справи громадян української національності, що заповідали свою спадщину українцям в Україні, отож документи неминуче потрапляли до Інюрколегії в Києві. А через те, що республіканська Інюрколегія була філією союзної Інюрколегії, то спадкові справи під різними приводами переводили до Москви і мурижили доти, доки не забирали гроші собі. В Україну і законному спадкоємцеві здебільшого нічого не діставалося.

Республіканська Інюрколегія за великий обсяг роботи діставала мізерні копійки. А спадщина часто-густо становила мільйон, два мільйони доларів. З огляду на те, що Україна стала незалежною державою, українська Інюрколегія перетворилася на незалежну від Москви юридичну установу. Завдання полягало в тому, щоб усі гроші, що їх досі привласнювала Москва, йшли в Україну законним спадкоємцям. Цей вид юридичної діяльності розширюватиметься, бо ж зросло довір’я до України: тепер ніхто в Канаді і США вже не думає, що радянського громадянина за зв’язок з буржуазним Заходом запроторять до Сибіру і що заповіт канадця зашкодить родичеві в Україні. Ці спадкові справи тягнуться іноді рік і більше, їх не можна перервати, отже, доведеться закінчувати у співпраці з Москвою і тими канадськими юристами, що вже залучені до провадження справ. Усі ж нові справи потрібно вести без московської Інюрколегії, а щодо канадських юристів, то серед них є люди, які будуть чесно співпрацювати з нами.

— У Києві ви казали, що готові направити свого юриста до Канади. Як зараз із цим?

— Я готовий направити юриста. І ми його будемо оплачувати. Чи зможете ви включити його до складу посольства?

— Я зможу це зробити за умови, що він буде підпорядкований мені, послу. І не матиме статусу дипломата.

— Наш юрист, — вів далі Кордельчук, — працюватиме на посольство, коли не буде зайнятий безпосередньо справою спадкоємності.