На землі кленового листу

Ми почали одержувати через російське посольство кореспонденцію з Києва: газети (більше російською мовою), зрідка повідомлення Укрінформу та інформвідділу МЗС і завдання від керівництва міністерства.

Оскільки посольство (дарма що складається з трьох чоловік) становить собою юридичну особу, то написав наказ №1 про заснування посольської книги для реєстрації фактів нашої діяльності. Розподілив обов’язки. Кучеру, першому секретареві з консульських справ, доручив займатися всіма справами організаційно-господарського характеру та посольську касу. Родіонов мав займатися політичними справами та всіма іншими питаннями діяльності посольства.

Розподіл цей відносний і з бігом часу мав коригуватися, проте загалом необхідний. Встановив режим у роботі: щоранку Родіонов і Кучер приходили до мене в номер, обговорювали проблеми, я заслуховував їхні звіти і давав завдання. Родіонов знову застерігав: «Пане посол, посол України в Канаді — нове явище. Сила-силенна людей хочуть з вами поговорити. Але в дипломатії заведено, що до посла люди потрапляють тільки після того, як вони зустрінуться з дипломатом тієї галузі, що становить інтерес відвідувача. Якщо галузевий дипломат не задовольнить відвідувача, тоді за рекомендацією дипломата відвідувача приймає помічник посла, тобто радник-посланник посольства, і тільки після помічника посла відвідувач може потрапити на прийом безпосередньо до посла. Якщо кожний перший-ліпший зможе прямо йти до посла, авторитет посла впаде».

— Пане Олексію, щоб менше було зустрічей з випадковими людьми, вводьте мене в урядові канадські кола та передавайте мені ваші важливі знайомства.

Я відпустив Родіонова і Кучера шукати кращий будинок для посольства, аніж на вулиці Меткаф, а сам почав роздумувати над словами Родіонова.

На перший погляд, він має рацію: якщо дозволити себе смикати кожному, то засмикають дрібницями та особистими справами, і не залишиться часу для важливіших справ. Цього не можна допустити. З другого боку, дипломатів з окремих напрямів діяльності ще немає, тому закрити прямі контакти й пустити їх усі через одного Родіонова означає зробити його собі цензором. Таким чином, є дві концепції посла. Перша. Я сидітиму в своєму кабінеті, і доступ до мене буде можливий тільки через одну людину — Родіонова. Ні мого телефону, ні адреси мого помешкання ніхто не знатиме. Образ мій формуватиме Родіонов. Я поступово перетворюватимусь на загадкову істоту, відриватимусь від людей і підніматимусь над ними все вище й вище. Мені буде спокійно, тихо. Про мене важко буде поширити якусь небилицю, бо просто нічого не буде відомо про мене. Якщо хтось це і зробить, то лишень зі слів Родіонова, отож і вся реальна відповідальність за стан посольства буде перекладена з мене на Родіонова.

І друга концепція. Я виходжу з-під опіки Родіонова і вступаю в безпосередні контакти з людьми. Без сумніву, робитиму помилки в доборі людей для зустрічей і нерідко марнуватиму час на безплідні балачки. Доступність порівняно широкому колу людей спускатиме мене з високої гори і приземлюватиме. Але при цьому я знаю, що маю високий інтелектуальний рівень, не розчаровуватиму своїх співрозмовників і навіюватиму їм корисні для України думки. По-друге, я маю достатньо енергії, щоб працювати чотирнадцять — шістнадцять годин на добу.

З якого типу посла більше користі Україні? Далебі, з другого. Отож вирішувати, з ким і коли зустрічатися, я буду сам. Користі від цього буде більше і для посольства, і для України. З такою думкою я і поїхав на обід з Алексом Кіндієм для знайомства з трьома членами федерального парламенту, нічого не сказавши про це Родіонову.

Подружжя Войчишиних

Пан Іван — один з активних керівників ОУН (мельниківців), досвідчений лікар і надзвичайно доброї вдачі людина. Він звик спати п’ять годин на добу і більшу частину життя проводив у поліклініці. До нього не припинявся потік українців, поляків, інших людей, що сподівалися на кваліфіковану і недорогу допомогу. Він зустрічав їх завжди чемно, і вони йшли від нього задоволені. Часто їздив до Торонто на збори ОУН. Готував реферати на різні політичні теми. Дуже близько до серця брав події, що відбувалися в Україні й навколо України. Сам давав гроші і сприяв їх збиранню на потреби поширення історичних знань та державницької ідеї.

Пані Юлія керувала Оттавським товариством сприяння розбудови України.

Оттавська громада доручила їй допомагати мені в пошуках будинку для посольства, а коли він з’явився, вона очолила бригаду, що ремонтувала й пристосовувала будинок для посольських потреб. Допомагала дружині в сімейних господарських справах.

Уперше з подружжям Войчишиних ми познайомилися в день приїзду до Канади. Тепер вони запросили нас до себе провести вечір.

Я не відмовився, бо хотілося ближче зійтися з цими активними людьми. Їхній син Нестор, адвокат, поселився в Торонто й також цікавився долею України.

Склав їм приблизну схему дорадчих груп і просив подумати над тим, кого вони могли б рекомендувати для бесіди про співпрацю.

Поїздка в Лашин