На землі кленового листу

Наступного дня я зустрівся з Вербенкжом і мав важку розмову. Гроші, зібрані для українського посольства (близько 1 млн. доларів) керівництво КУКу не хотіло передати в розпорядження посольства, погрожуючи Гуцуляку судом за той завдаток, що його дав у рахунок плати за будинок. Вербенюк вдав, що не знав про мої квартирні поневіряння, і тепер, довідавшись про це, погодився оплачувати номер у готелі. Того ж дня ми з дружиною звільнили помешкання Кіндія і переселилися до гарного номера на 23-му поверсі готелю «Мінто плейс».

З досвіду організаційної діяльності я знав, що хоч який би малий був колектив, мусиш дотримуватися кількох залізних правил: по-перше, взаємини між мною і дипломатами мають бути ділові, а не панібратські, по-друге, люди повинні відчувати себе службовцями організованої установи, а не ватагою вільного байдикування, тому необхідно встановити день і години для звітів та нарад і неухильно дотримувати встановленого розкладу; по-третє, боронь Боже плутати свої гроші з державними. Тому відкрив загальний посольський рахунок у банку та консульський субрахунок і залишив право знімати гроші за собою. Передбачив можливість передачі цього права Родіонову на випадок моєї відсутності тільки за окремим розпорядженням.

27 серпня я провів нараду дипломатів (Родіонов, Шандрук, Кучер) для обговорення взаємин з МЗС, яке не відповідає на наші запити, пише до канадських державних установ, приватних підприємств і культурних закладів поза посольством, а ми опиняємося непоінформованими про українсько-канадські взаємини. Кореспонденція з МЗС надходить до посольства Російської Федерації, а інструкції пишуться російською мовою. Ми приховуємо це від стороннього ока, але самим соромно за МЗС України.

З МЗС до посольства доволі часто надходили вказівки і завдання, вимоги про звіт. Я розподіляв завдання між Родіоновим, Шандруком і Кучером, сам працював з ранку до вечора, проте ділянка культурної та інформаційної роботи була явно в незадовільному стані.

У Києві на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації було три кандидатури: Біляшівський, Чангулі й Кучменко. У доборі людей я намагався не обговорювати претендентів з моїм радником-посланником Родіоновим, бо хотів, щоб у посольстві працювали мої люди, а не його, а тут чомусь узяв та й назвав прізвища цих кандидатів. За день чи два Родіонов сказав про Кучменка: він, мовляв, зловживає спиртним, у розмові не шанує людей і безпардонно їх перебиває. І взагалі, людина безпринципна.

Я Кучменка близько не знав. В Україні він провів зі мною кілька інтерв’ю і на мене справив добре враження. Про його внутрішню культуру, переконання, мораль я нічого сказати не міг, але оскільки був категорично проти зловживання спиртним, то в черговій телефонній розмові з заступником міністра М. Макаревичем просив викреслити Кучменка зі списку кандидатур. Залишилося двоє. Про Бориса Біляшівського я лише знав, що він з роду славнозвісного Миколи Біляшівського, археолога, етнографа, мистецтвознавця. В газеті «Літературна Україна» в догорбачовський час Біляшівський надрукував кілька цікавих статей, з яких можна було зробити висновок, що нащадок лишився вірним духові свого предка.

Через кілька днів Родіонов категорично висловився проти кандидатури Наталі Чангулі. Я знав Н. Чангулі як члена Української республіканської партії, сміливу людину і здібну телерепортерку. Вагаючись між двома кандидатурами, я в черговій розмові з Макаревичем сказав: «Прошу направити мені когось із них якомога швидше. А кого, подивіться і визначте самі».

Я не знав, коли, кому і як часто Родіонов телефонує до Києва. Хоч суворо попередив Родіонова і Кучера ще на початку нашої діяльності, що будь-які звіти й інформація з посольства до МЗС та інших державних установ має йти тільки через мене і за моїм підписом. Офіційна інформація гак і йшла. А неофіційна? Як я міг її проконтролювати? Адже є сфера особистих неслужбових контактів, яку я не збирався контролювати, а таку лінію можна легко організувати й використовувати паралельно поза моєю спиною. Це було тим легше зробити, що газети з Києва й далі надходили до нас через російське посольство, і забирав кореспонденцію Родіонов.

У МЗС далеко не всі ставилися до мене прихильно, тому могли подати інформацію про Кучменка таку, яку я не міг би зігнорувати. Інформація з вуст Родіонова — це інформація людини, що за штатним розписом є моїм заступником і офіційним радником. І коли б я чинив просто навпаки, то ні я сам, ні в міністерстві не знайшли б достатньо логічного пояснення моїх рішень. Окрім того, я виходив із засновку, що служба безпеки мусила б поцікавитися життєписом людей, які мають служити Україні за кордоном.

Крутійство Кучера

Взаємини в посольстві між дипломатами складалися не дуже добре.