На землі кленового листу

— Я, посол України в Канаді, вимагаю від вас, першого секретаря з консульських справ посольства, написати пояснення про порушення листування і про брехню в доносі!

— Я вам нічого не пояснюватиму. Поясню в іншому місці! — зухвало відповів Кучер.

— Запам’ятайте мої слова: я з донощиками працювати не буду! Ідіть на своє робоче місце і працюйте до звільнення!

Днями на посаду першого секретаря з культури й інформації приїхав Борис Біляшівський з дружиною Ганною.

Подія з донощиками не могла бути розв’язана відразу в основному з двох причин. По-перше, українське посольство — це не радянське посольство. У радянському посольстві посол міг будь-кого з дипломатів зняти з роботи й відправити до Союзу за 24 години. Виявилося, що в нашому посольстві я не маю права цього зробити. По-друге, Олексій Родіонов мав впливових людей в київських верхах, і його протегував сам міністр закордонних справ. Отже, незалежно від почуттів, які нас переповнювали, кожен мав продовжувати виконувати свої службові обов’язки. Я мусив далі координувати діяльність усіх. Віднині вони знали, що я буду просити міністра, аби їх зняли з роботи. Я знав, що вони домагатимуться у міністра, щоб він усунув мене. Тим часом усі мусимо працювати, отже й спілкуватися.

Щоб зберегти робочу атмосферу, я в кількох словах повідомив Шандрука і Біляшівського про донос. Нехай самі складають про них враження.

З огляду на візит генерал-губернатора Канади до України наприкінці вересня я мав їхати до Києва. У четвер 10 вересня я провів нараду за участю Родіонова, Шандрука, Кучера та Біляшівського і розподілив обов’язки.

Родіонов мав провести зустріч з міністром закордонних справ і зовнішньої торгівлі панею Барбарою Макдугал у справі українсько-канадських взаємин.

Шандрукові я доручив підготувати інформацію для МЗС та Міністерства економіки про зустріч з керівництвом кредитових спілок Канади та висновки щодо заснування їх в Україні.

Кучер мав підготувати фінансовий звіт і документи для передачі рахунків бухгалтерові посольства Наталії Шандрук, перевезти архів від Родіонова до канцелярії посольства і у відповідності з актом передати його Ігорю Мазуру.

Біляшівський мав встановити контакти з канадським історичним музеєм для майбутньої передачі танка «Валентин», що його знайшли в Україні, робити огляд канадських газет і знайомити посла та інших дипломатів з матеріалами, які цікавлять посольство.

З Біляшівським я обговорив плани обмінів між канадськими й українськими музеями, організацію виставок картин різних художників, проведення музичних фестивалів, виступи музичних, танцювальних, хорових колективів тощо.

Тандер-бей і Какабека, або Мандрівка з задоволенням і не без моралі

Того ж дня ми пішли на дипломатичний прийом, на якому я познайомив Біляшівського з одним із провідних журналістів журналу «Дипломат», який поширюють серед дипломатичного корпусу Оттави, паном Патріком Бестом, а сам провів добрих півгодини з політичним аналітиком французького посольства паном Домініком Ренаном. Він давно цікавився проблемами еволюції Росії, і я вбачав у цьому велику перспективу для спільної праці. Ця зустріч була цікавіша, ніж кілька розмов з послами деяких держав упродовж наступних півтори годин.

У п’ятницю після роботи ми з дружиною вилетіли до міста Тандер-бея. Воно розташоване на північно-західному березі озера Верхнього десь приблизно за 1500 кілометрів від Оттави. Це все ще провінція Онтаріо. Літак летів на висоті близько 10 кілометрів. З такої височини земля нагадує мапу. 27 мільйонів канадців розселені не на всіх 9 млн. квадратних кілометрів території, а вздовж південного кордону. На захід до провінції Альберта людські поселення поширилися й північніше, але загалом людність зосереджена в південних частинах Канади. Проте навіть і ця південна частина величезна для отих 27 мільйонів. І під літаком в основному незаселена земля, порізана прямісінькими шляхами на чіткі прямокутники. По цій мережі вузьких доріг у широтному напрямку від одного океану до другого пролягає кілька широких шляхів, що йдуть паралельно головній трансконтинентальній автостраді. Така досконала система шляхів просто вражала.

В аеропорту нас зустріла велика група людей з блакитно-жовтими прапорами, хлібом-сіллю і квітами. Нас привітав Петро Михайлишин — голова «Просвіти», та Ілько Яремчук — голова міської управи Руху.

До вечора лишалося ще трохи часу, і нас запросили на екскурсію до будинку «Просвіти». Кілька десятків років тому тут буяло суспільно-політичне й культурне життя, а тепер великі зали дихали пусткою. Оглянули чималу бібліотеку української літератури. На запитання, чи багато людей приходять до читальні й беруть книжки в бібліотеці, Михайлишин, скрушно хитнувши головою, сказав, що, на жаль, мало ходять і мало користуються бібліотечними книжками.

— Так що ж таке ваша «Просвіта», — спитав я, — музей минувшини чи осередок сучасного життя української громади міста?

— На жаль, — відповів голова, — нас, українців, стає дедалі менше, бо молодь відходить у канадське англомовне середовище.

— Чому вона відходить? — запитав я.