На землі кленового листу

З огляду на придбання будинку я просив МЗС збільшити штат, проте мої прохання не знаходили відгуку. Я не міг гальмувати природний ріст посольства, бо це б суперечило основному напряму всіх моїх зусиль, і тому почав самостійно приймати людей на роботу. Першою такою людиною була дружина Шандрука Наталка Шандрук, яку я прийняв на посаду бухгалтера — мусив забрати гроші від Кучера і передати комусь іншому. На щастя, пані Наталка виявилася дуже чесною людиною і сумлінною трудівницею. Вона мала вищу економічну освіту і три роки вивчала бухгалтерський облік в інституті, проте найважливішим для мене була її чесність.

Підготовка до перенесення консульського відділу до будинку посольства змусила мене взяти на роботу людину, яка б зустрічала відвідувачів, повідомляла дипломатів про зустрічі, приймала пошту, відповідала на телефонні дзвінки до посольства — одне слово, відповідала б за організаційні питання. На цю посаду я прийняв громадянина України пана Анатолія Нікулу. На водія Ігоря Мазура поклав обов’язки господарника. Дружину Біляшівського Ганну згодом прийняв на посаду секретарки консульського відділу. Щоб звільнити дипломатів від механічної роботи, прийняв на посаду друкарки Мар’яну Нікулу, громадянку України. Міністерство про ці призначення я не повідомляв. З іншого боку, щоб пом’якшити взаємини з МЗС і не брати на себе великої відповідальності щодо майбутнього найманих людей, у наказах писав, що беру їх на роботу тимчасово.

* * *

17 вересня відбув довгу й нудну розмову з Вербенюком. Я наполягав на необхідності купити резиденцію для посла. Він твердив, що люди дали гроші на будинок посольства та оренду помешкань співробітників посольства. І якщо купувати резиденцію, то людей треба про це питати окремо.

Це був черговий викрутас, чергове намагання загальмувати справу організації посольства. Люди ж бо давали гроші на українське посольство в Канаді, і вони не визначали, що саме слід купити, а чого не слід. Якщо Президент України доручив мені представляти Україну в Канаді, то українці Канади — яв цьому не сумніваюся — довіряють мені використати їхні гроші на влаштування посольства на мій розсуд.

* * *

Того ж дня увечері був на прийомі у норвезького посла і поговорив з послами Голландії, Швейцарії та Румунії.

Голландський посол люб’язно цікавився становищем в Україні, зокрема процесом приватизації нашої економіки.

Посол Швейцарії видався мені дуже діловитою людиною. Він був трохи знайомий з історією України, а більше з історією Росії, і наша розмова точилася навколо формування нової геополітичної карти Центральної і Східної Європи у зв’язку з розвалом Російської імперії, звільненням середньоєвропейських держав з-під влади Москви та появою нової великої держави України. Він поділяв мої антиімперські настрої. Домовилися з ним про докладнішу розмову на наступному тижні у швейцарському посольстві. На прощання я подарував йому «Історію України» О. Субтельного англійською мовою.

З послом Румунії говорили про створення Балто-Чорноморської зони співробітництва, про Мінську нараду делегацій демократичних частин парламентів Білорусі, Естонії, Латвії, Литви й України 23–24 листопада 1990 року. Ідея, що лежала в основі зустрічі в Мінську, — організуватися для об’єднаної діяльності проти московського імперіалізму. Рівень досягнутої свободи дозволяв координувати окремі акції в ослабленні московської влади над нашими республіками. Потреба в цьому велика, бо російський імперіалізм — це не тільки структури влади Радянського Союзу на території наших країн, але й сила-силенна неорганізованих російських шовіністів, що, маючи різний статус на наших територіях, діють супроти наших прагнень до самостійності.