На землі кленового листу

Життя поставило перед ними альтернативу грубо й безжалісно: або стати під блакитно-жовтий прапор (і забезпечити собі, як і в минулому, непоганий добробут), або виїхати до Московщини (з непевною перспективою), і чекати не знати чого. Сам Марчук справляв враження людини, яка з патріотичних позицій роздумує над долею української нації. І все-таки що йому заважає зробити у своєму департаменті капітальну чистку? Адже зберігання старих промосковських фахівців у такій великій пропорції до всього складу, як це є тепер, становить страшенну небезпеку для молодої самостійної держави. Чому не захотіла Служба безпеки України співпрацювати зі мною в період добору дипломатів до посольства в Канаді? Я готовий був до такої співпраці. Чи за інерцією старих понять вона вважала за необхідне поза моєю спиною плести павутину для шпигування за мною? Виходить, вона довіряла собі і своїй (колишній совітській) агентурі більше, аніж мені, і робила з себе наглядача за мною?!

Розмова з міністром

4 жовтня я вилетів з Києва до Франкфурте і 5-го прибув до Оттави. Тут довідався, що між головою Національного банку України Вадимом Гетьманом і заступником прем’єр-міністра Канади, міністром фінансів Доном Мазанковським досягнута попередня угода про надання кредиту Україні.

6 жовтня зателефонував панові Зленку до Нью-Йорка у справі Родіонова й Кучера. Його вже повідомили про мою вимогу з Києва. Думаю, що й Родіонов з Оттави телефонував. Цей комсомольський діяч користувався особливою прихильністю пана міністра, і не знати як той поставився до моєї вимоги. Ну та дарма. Врешті не він мене поставив і не він мене зніматиме, а в Президента можуть бути свої міркування. У голосі міністра звучало явне роздратування:

— Ви не зуміли налагодити взаємини з людьми, і тепер пахне скандалом, що не надасть авторитету посольства в очах канадського уряду.

— Пане міністре, я не дозволю дипломатам пиячити. Не лише через ге, що цього не сховаєш від сторонніх людей, а й з принципу. Інакше я не зможу підтримувати дисципліну і субординацію в посольстві. Я попереджав усіх: доти, доки я посол, у посольстві пияки не працюватимуть.

— Доки, — перебив мене міністр, — ви посол…

Я вів далі:

— Люди, які написали на мене донос, відмовилися давати пояснення, кілька разів мене обдурили і до яких я втратив довіру — працювати зі мною не будуть. Я заявляю вам клопотання про заміну їх іншими людьми. Негайно.

— Повернуся до Києва і розберуся, хто правий, а хто винуватий, — коротко кинув міністр.

* * *

6 жовтня я зібрав усіх співробітників посольства і розповів їм про візит Гнатишина до України та новини в МЗС, доручив Родіонову організувати мою зустріч з Мазанковським. Обговорили й визначилися щодо характеру телефонного і факсового зв’язку посольства, я підписав угоду з телефонною фірмою. Необхідно було забезпечити посольство й комп’ютерами та копіювальними машинами.

7-го ж вилетів до Вінніпега на черговий конгрес КУКу.

Розділ VII ДУХ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Промова на конгресі КУКу

Шкода було покидати посольство на цілих шість днів, але я не міг не поїхати на перший конгрес КУКу після проголошення України самостійною державою. Він мав переглянути стратегію своєї діяльності і своїх завдань. У мене нагромадилося багато проблем, які належало розв’язувати спільно, і я хотів їх порушити.

На конгрес прибуло близько трьохсот делегатів з усіх організацій Канади, що входять до конгресу. (До нього не входила Спілка українських професіоналістів, а також комуністи).

У перший день відбулася зустріч з керівництвом КУКу. Були Дмитро Ципівник, Олег Романів, Іван Григорович, Василь Вербенюк, Ігор Брода, Данилів, Ігор Бардин та ін.

Конгрес працював спочатку на семінарах, і я виступив при обговоренні проблем розширення зв’язків з Україною та про взаємини української діаспори з посольством. До конгресу приурочили збори фундації імені Т. Шевченка. На них я також виступив. Ці промови мали інформативно-конструктивний характер з оптимістичним поглядом на найближче майбутнє і були схвалені бурхливими оплесками.

Свій виступ на загальній сесії я вирішив побудувати інакше — без будь-яких рожевих фарб. До цього спонукала мене й жорстка авторитарність, з якою вів сесію Білак. Наприклад, шість делегатів хотіли виступити і обговорити поправки до Статуту. Білак після виступу одного з делегатів нікому більше слова не дав, незважаючи на енергійне обурення присутніх.

Йдучи до трибуни, я подумав: ні, єлей ви від мене не почуєте. Я скажу вам гірку правду. Свою промову я почав зі слів привітання: