Добре усвідомлюючи українські національні інтереси і завдання посольства, я прагнув усіляко розширювати діяльність на благо України. І коли зустрічав не підтримку ініціатив, не раз дуже вигідних і потрібних для України, а глухе мовчання, бездіяльність чи заперечення, то в душі відчував обурення і спротив. Це обурення часом проривалось у розмовах з дипломатами, доходило до Києва і викликало антипатії до мене з боку деяких чиновників МЗС.
Уже значно пізніше у розмові з Веселовським я сказав:
— Яка мета дрібних присікань і недовір’я? Не можуть же вони мене підозрювати в нечесності до України! Та хто вони такі — вчорашні червоні!? Та це я можу підозрювати їх, а не вони мене! Так і хочеться грюкнути кулаком по їхньому столу й піти геть!
— Вони, — сказав пан Андрій, — тільки цього й хочуть: і вас би не стало на посаді, і вони не були б винні у звільненні посади для іншого чоловіка — свого, зручнішого.
— Мені не страшно, я за посаду не тримаюсь.
— У цьому сила Лук’яненка. Але інші люди не такі. Задля того, щоб домогтися посольської посади, а потім утриматися на ній, люди в міністерстві закордонних справ десятиріччями вислужуються перед начальством, підлещують і гнуть перед ним спину, доносять на колегу. Та що там посол! Виїзд із Союзу просто за кордон на роботу в радянське посольство був мрією, що марилась у снах міністерським клеркам. 1 не просто писарчукам, а дипломованим фахівцям.
— Ви кажете про часи Союзу. Незалежна Україна швидкими темпами створює свою дипломатичну службу. Їй потрібно багато нових людей. Дипломатична служба в умовах самостійності України стає ближчою для громадян України, досяжнішою.
— Це дуже відносно. Звичайно, в Союзі одне МЗС існувало на 280 млн. громадян, в Україні — на 52 млн. Посольств Україна матиме менше, ніж мав Союз, але для України достатньо. У цьому статистичному сенсі дипломатична служба в незалежній Україні є ближча до громадян, та це тільки теоретично. Практично вона така ж рідкісна і жадана, як і колись.
— І взаємини, — продовжив я в тон Веселовському, — між дипломатичними службовцями МЗС ті ж самі, що й були колись в МЗС Союзу та його мізерній філії УРСР?
— Авжеж.
— Це означає, що провідною психологічною установкою людей, що рвуться на дипломатичну службу незалежної Української держави, є прагнення до заможнішого матеріального життя, а не до зміцнення незалежності дипломатичними способами. Шкода. Дуже шкода.
— А нічого страшного. Сумлінний службовець за добру зарплатню справно виконуватиме свої службові обов’язки, а вони ж розписані бюрократичною системою МЗС України в напрямі зміцнення її незалежності.
— О, якщо дипломати будуть службовцями і не будуть патріотами, тоді використовуватимуть посаду для себе, а не для України — небагато користі буде від такої служби.
На тому наша розмова закінчилася. Після роботи я запросив до себе Олександра Шандрука. Переповів йому в двох словах розмову з Веселовським і запитав:
— Як ви думаєте, чому МЗС погодилося направити вас разом зі мною на роботу в посольство?
— Міністерство не могло дуже ігнорувати вашу волю. Вас відправляли за рішенням Президента, і у МЗС дали вам відносну волю в доборі кадрів. А з іншого боку, в самому МЗС не вистачає економістів, отож і мусили брати трохи людей збоку.
— Сашко, ви думаєте, що МЗС України може обійтися без сексотів у посольствах?
— Може. В майбутньому. Коли посольства будуть комплектуватися з інтелігентних людей націоналістичних переконань. Інтелігентність потрібна для того, щоб конкуренція за посади відбувалася шляхетним способом без доносів начальникам і наклепів на конкурентів, коли конкуренція відбуватиметься способом змагання ретельніше виконувати службові обов’язки, коли кращим вважатимуть принципового й ефективного трудівника, а не улесливого сексота.
Націоналістичність потрібна, щоб людина працювала для України, а не для влаштування за рахунок держави своїх особистих справ.
Це ще буде не скоро. Не за теперішнього керівництва МЗС. Теперішнє має тверді совітські звички, і воно неспроможне обійтися без сексотів і підлабузників.
— Комуністична диктатура підозрювала в кожному зрадника, а для того, щоб ці зрадники не могли змовитися, насаджувала всюди сексотів і таким чином роз’єднувала людей — кожен підозрював в іншому сексота і не довіряв нікому. Суспільство розпадалося на атоми, перетворювалося на аморфну масу, глину, з якої організована КПРС ліпила, що хотіла. Тепер за слово не карають, отже, підслуховувати немає сенсу, та й не можуть же вони ставити під сумнів мою відданість Українській державі.
Ці люди настільки брудні, що не допускають існування чесної людини. І стежать для того, щоб зловити на чомусь брудному, а потім шантажем перетворити на маріонетку.