На землі кленового листу

З грудня відбулася зустріч з болгарським послом. Розмова точилася в основному про Віденські конвенції 1978 га 1983 років. Я стримано переконував посла Данєва у необхідності зорганізувати потрібну кількість держав, аби конвенції набули чинності, і тоді країни, що вийшли з-під колоніальної влади, могли б пред’явити претензії на матеріальні компенсації з боку імперії. Добре було б, коли б Болгарія приєдналася до конвенцій. Посол розумів мою позицію, проте, знаючи поширеність промосковських настроїв серед свого уряду, не проявив великого ентузіазму і обмежився обіцянкою проінформувати свого міністра.

Нештатні пристрасті навколо штатного розпису

Для покращення роботи посольства я вдосконалював його структуру. Дружина Асмана Вікторія Павлівна виявилася доброзичливою людиною. Розумілася на канцелярській справі, і я її поставив завідуючою канцелярією. Важлива ланка роботи опинилася в надійних руках. Вона приносила мені кореспонденцію канадської пошти, привозила її з російського посольства, куди продовжували надсилати відкриту кореспонденцію й газети з МЗС України, приймала від дипкур’єрів і готувала їм нашу пошту, друкувала на комп’ютері документи тощо.

Під кінець 1992 року штат посольства складався з 13 осіб. Середня заробітна платня становила 1094 канадських долари.

Такий кількісний штат не був передбачений Міністерством закордонних справ України, і від мене вимагали дотримуватися штатного розпису МЗС. Але це було неможливо. Придбавши будинок, я мусив забезпечити належний дипломатичний етикет. Коли б я дослухався міністерських інструкцій, мусив би загальмувати становлення посольства. Я не міг на це піти з двох причин: по-перше, прагнув якнайшвидше розгорнути масштаби діяльності посольства, по-друге, посольство брало з бюджету МЗС зовсім мало грошей — майже всі витрати покривалися коштом канадських українців. Щоб не порушувати канадських законів про працю, які забороняють наймачеві платити найманому менше 6,5 долара на годину, я брав до роботи лише українців і українок, які не були канадськими громадянами.

За домовленістю з керівництвом КУКу посольство мало право використати до 1000 доларів на місяць на оренду житла для одного дипломата. Сім’я радника-посланника складалася з чотирьох осіб. Вона знайшла окреме помешкання, і за цю суму його винаймала. Решта дипломатів за менші площі платили до 900 доларів на місяць.

У цей час з МЗС за підписом першого заступника міністра М. Макаревича надійшла інструкція про норми забезпечення працівників установ України житловою площею, за якою дозволялось мати житло: послу — площею 60 м²; раднику-посланнику — 50 м²; першим секретарям — 40 м²; водієві — 20 м².

Інструкція, по суті, пропонувала послові з пристойної двоповерхової резиденції переселитися в квартиру, раднику-посланнику з окремого будинку також перейти на квартиру, іншим дипломатам потіснитися до звичайних совітських норм. Але ж платило за житло не МЗС! Виконання цієї інструкції вдарило б по авторитету українського посольства. Жалюгідний розмір нашої зарплатні (середня зарплатня по Канаді становить близько 3000 доларів) ми могли приховувати і від канадців, і від дипломатів інших оттавських посольств, але як міг би посол приховати свою мізерну квартиру від інших послів? Ясна річ, я не збирався виконувати цієї інструкції.

На черговій щотижневій нараді дипломатів я ознайомив їх з інструкцією про розмір житлової площі і тут же заспокоїв: їхні житлові умови не будуть погіршені, я керуватимусь не цією інструкцією, а нашими фінансовими можливостями, обумовленими домовленістю з керівництвом КУКу.

Невдовзі надійшла інструкція про неприпустимість порушення штатного розпису. Я проігнорував її.

Ще одна інструкція стосувалася автомобільного транспорту. У ній зазначалося, хто може мати авто і скільки бензину можна спалювати за державний кошт. На цей час доброзичлива українська діаспора забезпечила посольство автомашинами всіх дипломатів і покрила всі витрати, пов’язані з експлуатацією авто.

Міністр був незадоволений моєю незалежницькою поведінкою. Незадоволення як суб’єктивне явище мене не турбувало. Непокоїла можливість зберегти достатній оперативний простір, в якому я міг би збільшувати обсяг праці на благо України. Важливо було не погіршити взаємини з МЗС до такої міри, коли воно своїми вимогами різних звітів переорієнтувало б значну частину енергії посольства на зайву писанину і звузило б нашу роботу з Канадою. Я знав силу бюрократії: вона здатна без кінця вигадувати різні зачіпки і присікуватися з різних найдрібніших приводів. Бюрократія вищого державного органу спроможна задушити будь-який підлеглий орган. Відкрита боротьба з нею ніколи не закінчується перемогою для підлеглого. Тож пояснення про порушення штатного розпису, про забезпечення квартирами та автотранспортом я давав стримані, не раз підкреслюючи, що те чи інше рішення є тимчасовим.