На землі кленового листу

Для роботи кореспондентом з кількох пристойних кандидатур виділилася Леся Шимко. Я планував розділити її робочий час: чотири години вона працює на Укрінформ і чотири години на посольство. Про оплату чотирьох годин праці на посольство я домовився з керівництвом КУКу. Другу половину робочого дня мав оплатити Укрінформ. Возіянову сподобалася ідея акредитації кореспондента Укрінформу в найбільшому канадському місті. Він не був упевнений, чи зможе належно оплачувати кореспондентку, але користь від неї бачив велику і готовий був підписати з нею контракт. Я мав підстави припускати, що коли пані Шимко цікавими статтями й репортажами в канадських англомовних газетах приверне увагу української громади, то КУК візьме на себе всю оплату кореспондентки. Залишалося отримати дозвіл від МЗС України на запровадження при генконсульстві посольського кореспондента, і я підписав би з нею контракт.

У цей час у канадських газетах з’явилося кілька негативних оцінок України з огляду на відхилення депутатами Верховної Ради України вимог Заходу про ядерне роззброєння.

Я попросив Лесю Шимко підготувати відповідь тим газетам і надіслати мені на перевірку. Шимко написала гарну статтю з правильним розумінням української позиції. На ранок стаття з’явилася в кількох канадських газетах. Усе посольство було задоволене оперативністю нашої реакції на виступи канадської преси і змістом самої статті.

Без цієї кореспондентки наш перший секретар з культури й інформації пан Біляшівський не зміг забезпечити швидке реагування посольства на публікації про Україну.

У телефонній розмові з першим заступником міністра закордонних справ Миколою Макаревичем я розповів про цей вдалий початок нашої співпраці, доводив, що ніхто з нас, українців з України, не володіє англійською мовою так добре, як Леся Шимко, попросив затвердити її на посаду кореспондентки Укрінформу в Канаді.

Макаревич не заперечував рішуче, але й не підтримував.

Довго тягнулося листування й переговори з МЗС про ці три посади при генконсульстві, але врешті так і скінчилися нічим. Ні міністр, і ніхто інший не сказав, що це обтяжило б бюджет МЗС, ніхто не сказав, що це порушувало б норми консульського права, ніхто не заперечував корисності такої праці для України. І все-таки за часів моєї посольської діяльності так і не дозволили залучити цих людей до роботи.

Справи сімейні

25 грудня прилетіла Ірина зі своєю дочкою Ганнусею. Зустрічала їх Надія в аеропорту Мірабель. Іра привезла пошту МЗС, привітання Зленка та Макаревича з Новим, 1993 роком.

На сімейній раді ми обговорили, чим займатиметься Ірина і чим зможе нам допомогти. Мені на роботі потрібна була секретарка. Друкувати Ірина вміла добре, і я запропонував їй цю посаду з оплатою 639 канадських доларів на місяць.

— Я хотіла б вивчати англійську мову, — відказала Ірина.

— Тут є великі можливості: газет вистачає, є словники, люди розмовляють англійською, майже половина документів у посольстві — англійською, і ти часто друкуватимеш англомовні документи — це буде також практика.

— А може, оформиш її на пі вставки? — втрутилася Надія.

— Це залежить від того, скільки вона хоче отримувати грошей.

— Ми з татом уже раніше вирішили, що він оформить тебе прибиральницею резиденції, а прибиратиму я. Це 425 доларів.

— Не гак просто, — сказав я, — ми до цього дійшли.

— Авжеж, непросто. Дружини інших послів — великі пані. Вони самі не готують і не перуть, не кажучи вже про прибирання резиденції. У них є цілий штат обслуги: сторож, прибиральниця, куховарка. Послова ними командує, доглядає себе й чоловіка, ходить з чоловіком на дипломатичні прийоми, відвідує різні вистави і розважається в компанії послових дружин. Послова мусить зі смаком одягатися, добре виглядати. Аякже — на те вона й послова дружина! Коли ми їхали в Канаду, я думала, що так і буде. А тут…

Останні слова забриніли жалісно-жалісно — вона ледь не заплакала.

— Ipo, — продовжував я, — на цю тему ми з мамою вже багато разів говорили. Мусимо змиритися з реальністю: Україна — не Франція, не Італія, навіть не Мексика. Україна була 340 років колонією і тепер зруйнована. Ми не можемо від нашої нещасної Батьківщини вимагати собі зарплати, обслугу та все те, що можуть собі дозволити дипломати інших незалежних держав. Вони живуть у давно облаштованих державах, ми ж свою лише будуємо. Я економив посольські кошти і далі економитиму, щоб більше прислужитися Україні.

— Але ж, пане посол, — відказала Надія, — твоя посада така висока, а ти перетворюєш мене в хатню робітницю.

— Що значить «хатню робітницю»? Невже ти уявляєш собі життя без роботи?

— Чому без роботи? Я не проти роботи. Але ж не такої! Я тут мов віл працюю.

— Якщо прибирання резиденції порівняти з роботою на швейній фабриці, де ти раніше працювала, то прибирання ж легше.

— Я там була майстром і робота мені приносила задоволення.