НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.

Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:

„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”

Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:

„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”

Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.

„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:

„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої ситуації в самім краю, совєтський уряд вдається до випробуваного способу викликування заколотів серед українського населення в сусідніх державах, а насамперед у Польщі. Очевидно, акція саботажів у Галичині була ділом невідповідальних одиниць, які використали комуністичну пропаґанду з метою загострити стосунки між українським і польським населенням. Це загострення безперечно лежить в інтересах червоної Москви і широко закроєної акції ІІІ-го Інтернаціоналу ... Українське суспільство і в Польщі і на еміґрації зайняло виразне й одностайне становище в неґативній оцінці акції саботажів, яка принесла великі моральні й матеріяльні шкоди насамперед українському населенню ... Широкі верстви українського народу плямують акцію саботажів, яка, повторюю, є ділом невідповідальних одиниць, використаних ворожими силами, що працюють на шкоду для самої української людности.”

Текст цієї заяви Андрія Лівицького польські представництва за кордоном розіслали до всіх чужинецьких редакцій. У висліді цього, наприклад, нью-йоркська газета „Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 17 жовтня 1930 року, отже, ледве через два дні після інтерв'ю Лівицького, надрукувала таке „спростовання”: