НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

„Ініціятива й виконання „актів саботажу”, організація підпалів і окремих терористичних актів виходили від таємної української військової організації, т. зв. УВО, як офіційно про це повідомляє ця організація в своїм органі... Ми мусимо якнайрішучіше засудити ту організацію і тих людей, які цих вчинків допустилися... Нерозважні виступи невідповідальних людей знищили здобуті надбання. Можна думати, що безглузду акцію підпалів і дрібного терору розпочали люди просто з якимось спеціяльним умислом викликати з противного, Е даному випадку сильнішого, боку репресії і збити населення з шляху органічної праці”.

Неґативне становище до революційної дії УВО-ОУН зайняли також комуністи. Харківський „Комуніст” за 13 жовтня 1930 року задеклярував своє становище:^[137]

„Польська преса в один голос змінила крикливі аншляґи в той спосіб, що тепер палять польське майно не саботажисти з УВО, а комуністи. УВО віддавна визначила свої позиції до радянської України, як безоглядно ворожі позиції передового загону української буржуазії. Провокаційна позиція УВО в теперішній революційній боротьбі трудящих Західньої України відкриває очі тим зблуканим робітникам і селянам, що впіймались на гачок націоналістично-авантюрницького белькотіння панків з УВО, та, не зважаючи на наклепи на єдину справжню державу українських трудящих – УССР – пішли до УВО. В інтересах польського фашизму й своєї буржуазії, УВО й далі пробуватиме ширити в масах ілюзії. Та ці ілюзії летять прахом. Організації робітничі і селянські оголосили боротьбу УВО як провокаторської організації, що є аґентурою польського фашизму”.

З цього приводу аґентурна большевицька газета в США „Щоденні Вісті” з 19 жовтня 1930 року заявила:

„Ми проти саботажів. Це погані методи боротьби, тому що такі методи боротьби в першу чергу спричинюють хаос у революційних рядах робітників і селян і це дає змогу ворогові карними загонами і терором здавити почин, здеморалізувати маси ... Так треба було Пілсудському ... Саботажницька робота не є властиво революційна боротьба і в многих випадках потрібна польському фашизмові”.

Цілком зрозумілим є те, що большевики і їхні підголоски були проти революційної боротьби українського народу, очоленої УВО-ОУН. Зрештою, комуністичну пресу годі вважати українською, навіть якщо вона друкована українською мовою, Тому голоси комуністичної українсько-мовної преси, скеровані проти УВО-ОУН, не викликали жадного враження серед українського загалу. Натомість здивування, огірчення й обурення викликали серед українського громадянства в Краю і на чужині згадані вже заяви українських опортуністичних партій і середовищ: „екзильного уряду УНР”, УНДО, УСРП, УСДП і гетьманців, які засуджували революційно-визвольну боротьбу українського народу під проводом УВО й ОУН. Але тут треба з притиском відмітити, що те неґативне становище було тільки становищем партійних діячів, які свої вузькопартійні інтереси ставили вище за інтереси національні, всенародні. Загал українського громадянства як в Україні, так і на чужині, своїми симпатіями виразно став по боці УВО-ОУН. Вислів цьому дала, наприклад, „Свобода” в числі з 13 жовтня 1930 року:

„Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати тих „революціонерів”: коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям”.

А в своєму числі з 22 жовтня 1930 року „Свобода” закінчує: „Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі вкдвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі”.

А 5-ий Конґрес „Об'єднання Українських Організацій в Америці” ухвалив 23 жовтня 1930 року таку постанову в зв'язку з віденським інтерв'ю А. Лівицького, скерованим проти саботажної акції УВО-ОУН:

„Зокрема п'ятнує Конґрес зрадницьку роботу таких платних польських аґентів, як Андрій Лівицький, самозванчий голова нефункціонуючого тепер уряду УНР”.^[138]

Про деклярацію західньоукраїнських угодовецьких партій писав вінніпезький „Український Голос” в числі за 5 листопада 1930 року: