НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Практика московського комунізму є запереченням теорії. Большевики не допустили до встановлення колективної власности. Не працюючі кляси – робітники і селяни – але держава стала власником землі, фабрик, засобів виробництва і реґулятором розподілу продукції між працюючих. Замість усуспільнення, „соціялізації”, всіх маєтків і фабрик, вони завели удержавлення – „етатизацію” – всього майна і засобів продукції. Не капіталісти і поміщики, ані не робітники й селяни, але „держава”, тобто партійні диктатори, позбавили працюючі кляси права перебрати на свою власність землю і фабрики по капіталістах і поміщиках і присвоїли їх собі.

Заведені „колгоспи” фактично не були ніякими колективними господарствами належними селянським громадам. Вони були удержавленим господарством з прикріпленими до нього робітниками, на яких перетворено селян. Селянам не було дозволено вибирати на керівників спільних господарських справ людей, яких вони вважали придатними до керівництва, вони мусіли голосуванням погоджуватися на урядовців назначених партією. Ані на господарення спільним господарством колгоспу, ані на розподіл потрібних селянам прибутків з нього працюючі в ньому колгоспники ніякого впливу не мали. Держава через своїх наставників визначувала висоту обов'язкової здачі для себе і мінімальну норму оплати в продуктах за відроблений час („трудодні”) і то наприкінці року. Колгоспник, подібно як колись кріпак, став прикріпленим до землі, став невільником керівників колгоспу і без їхньої згоди не міг переселятися чи перейти на іншу роботу. Йому не видавано особистих пашпортів, щоб не міг перейти до міста на працю в фабриці. З погляду дійсних громадських прав людини колективізація була прихованим поворотом до невільництва панщизняної доби. Як кріпак був приватною власністю пана, так і колгоспник став власністю державної адміністрації, яка призначала, чи і в яких розмірах залишати йому або відбирати його город („присадибну землю”), корову, коні і т. п., чи дозволити чи заборонити невільникові переселитися на посілости іншого пана.

Гасло „колективізації сільського господарства” було маскою, що приховувала заведення державного невільництва для селян.

Початкові форми колективізації

Удержавлення землі, відібраної від поміщиків і селян, що мало офіційну назву „колективізація”, не сталося за одним разом. Колективізацію попередили два кількарічні криваві і невдалі експерименти: творення сільськогосподарських комун і творення ТСОЗ-ів.

Комуни були творені в перших роках окупації на земельних маєтках, сконфіскованих від поміщиків і манастирів. Селяни, що їх загнано в сільськогосподарські комуни, не мали ніякої приватної власности, навіть житла ані речей. Вони обслуговували будинки, рештки непограбованої худоби, користали з залишених хліборобських машин і мали обіцянки одержувати бракуюче приладдя і реманент, потрібний для обробітку землі. Але фабрики їх не випродукували і спільною працею комун рідко щастило обробити всю посівну площу. Державні дотації, насіння, угноєння, племінна худоба, що були даровані комунам, розкрадано й розбазарено. Тому большевики перестали заводити ці показові зразки безгосподарности.

ТСОЗ – „Товариства спільного обробітку землі” були заведені також у роках військового комунізму. Спершу землі і урожай з них належали селянам, що „супрягалися”, щоб обробляти їх. Згодом селянські землі (крім присадибних городів) об'єднувано в більші земельні масиви на основі „цілковитої добровільности” в сільсько-господарській артілі для спільного обробітку. Селяни оставалися далі власниками своїх коней, плугів, хліборобського приладдя чи машин, але на час польових робіт спрягалися з сусідами і спільно орали, засівали, косили і виконували хліборобські роботи на приналежній для їхнього користування земельній площі. Згідно з декретом ВУЦВК від 26.5.1919 р., з прибутків ТСОЗ-у можна було купувати коні і хліборобські приладдя на власність товариства. Приходи розділялися селянам відповідно до кількости землі, до обсягу виробленої людської праці і використання живого і мертвого інветара. Часами розподіляли їх на кількість членів родини.

Радгоспи – „радянські господарства”, державні маєтки, це була явна форма етатизації землі для продукування спеціяльних галузей хліборобства. Місце поміщиків і панських „економів” заступили управителі, назначені державою, гостріші в вимогах і контролі праці за попередників. Працюючі в цих державних маєтках селяни осталися далі тим, чим передше були в панських промислових маєтках – наймитами. Переміна з панських на державних наймитів не дала їм ніякого, навіть теоретично-фіктивного, права впливати на господарку маєтків, у яких вони зосталися на службі, ані на висоту своєї власної заробітньої платні, бо вони були позбавлені навіть права штрайку, як засобу законної оборони. В Україні на маєтках поміщиків і цукрозаводчиків утворено в 1919 році перші 174 радгоспи. Вони вирощували насіння цукрового оуряка та самі буряки для цукрової фабрикації. Пізніше, в степових районах, творено зернові й тваринницькі радгоспи.^[52]