Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 3

Зібралися з нашого села хлопці, може "iх там було із семеро або й більш. Да пішли в губернію на ярманок. Ходять собі по ярманку да й думають, щоб то губернське купити, да таке, щоб усім було в диковину. Аж зирк, москаль несе фузію[387]! «А що, браця, — кає коваль[388], — чи не купимо фузію у москаля?» — «А що ж, — гукнули[389] хлопці, — коли куповать, то й купимо!» Ото й купили фузію, купили маку — се то бач, пороху купили і шроту[390], да й пішли додому. Ідучи дорогою, один хлопець кає: «А що, браця, трельнимо[391] з фузі"i!» — «Коли трельнимо, то й трельнимо!» — «А хто буде триляти?» — питає один. «Да хто ж, — гукнули усі, — як не коваль, се вже звісно!» Ото коваль узяв фузію, усипав в не"i жменю[392] маку да і хотів уже триляти. «Тривай[393], тривай! — гукнули хлопці. — А ще ми не сипали маку». — «Ну, сипте і ви» — кає коваль. Хлопці повну фузію насипали маком да й кажуть: «От теперечки триляй, а ми з боків станемо да будемо дивитись[394], як вона пальне»[395]. — «А куди триляти?» — питається коваль. «Да туди, на татарву», — гукнули хлопці. Коваль трельнув — і фузію упустив і сам упав, а після як очунявся[396] да поглядів, що вся у нього морда в пасоці[397], а хлопці — де який без очій, а де який зовсім мертвий лежить, аж жах[398] його пройняв. А далі і кає: «Оце бісова фузія! Скільки тут людей побила! Чого ж вона наробила[399] у татарви?»

№462 [400]

«Прохоре! — кає Омелько. — А на шо оце у тебе висе рушниця[401], хіба ти умієщ триляти?» — «От таке! — каже Прохір, — атож і не умію? Ластівку кулею[402] так і зчешу». — «Еге, а зіб’єш кулею у мене з голови шапку?» — «Зіб’ю». — «Ні, не зіб’єш!» — «Ні, зіб’ю». — «А шо?..» — «Кварту горілки». — «Добре!» Ото і пішли Прохір і Омелько у поле; сів Прохір на пні, а Омелько відміряв[403] п’ятнадцять ступенів да й ціле прямісенько в Прохорову кучму[404], а Прохір тільки зна натягує шапку, шоб не збив "i"i Омелько. Трельнув Омелько. Прохір як сніп покотився. «А шо, — кає Омелько сам собі, — не збив, пропала кварта горілки!» А далі як підійшов да побачив, шо Прохір зовсім умер, зняв з його кучму — аж куля наскрізь голову пробила. «Еге, — сказав сам собі, — оце я понизив!»

№463 [405]

Купив собі мужик нові шкапові чоботи, жінці накупив каблучків[406], а дочці сережки. Прийшов празник, ото усі і понадівали сво"i обновки. Мужик сів на покуття, виставив ногу і човга[407], щоб то бачили його чоботи, і кає жінці: «А чому се у нас хата не метена?» Жінка виставила поперед себе руки, розтопирила пальці, щоб то бачили "i"i каблучки, да й каже: «Чи я ж не казала!» А дочка замотала головою, так що сережки зателипались[408], да кає: «Ото лихо, скількі "i"i разів на день мести?».

№464 [409]

Накинув Грицько коня арканом да й тягне на гору, а кінь тягне під гору; аркан хоть і дуже кріпкий був, да порвавсь, а кінь сторч[410] головою покотивсь. Баче Грицько, що кінь перевертнем чеше, да й каже: «Оце бісова скотина, яка сильна! Бач, новий аркан як перегорів!» А Никита і пита у Грицька: «Яка ж скотина, чи та, що перевернулась, чи та, що сто"iть?»

№465 [411]

Продав мужик товар да пішов дьогтю купити, да увійшов в таку, бач, лавку, де фиги-миги продають і всякі ласощі[412]. Ввійшов, поставив мазницю біля чобота да і дивиться. Купець його і пита: «Чого се тобі надобно?» — «Я дивлюсь, — кає мужик, — що тутечки продається?» Купець і розсердився на мужика да й закричав: «Дураки, дураки, дураки!» — «Оце да й розход на них великий, — кає мужик, — оце ти тільки один і зоставсь!»

№466 [413]

«Дивись, тату[414], від чого се: інший колосок, як поглянеш, так до землі і припада, а інший як стовбур[415] сто"iть?» — «Гай, гай! — кає батько, — бачу, що ти ще нерозумний, і того не втелепав, з дуба виріс, а ума, бачу, не виніс! Ото котрий повний, то так до землі і припада, а котрий пустий, то так до гори і дереться». — «От тепер же то я, тату, й догадавсь — від чого се наш писар Іван Гургуня так до гори ніс дере!»

№467 [416]

«Хто там до тебе при"iздив учора, — питає пан у свого мужика, — шо ти до мене прибігав за самоваром?» — «Да якійсь пан». — «Да який же, як його прозвище?» — «Оце й забув. Такось як на птаха скидається; є птах такий». — «Сорочинський?» — кає пан. «Ні». — «Гороб’євський?» — «І то ні!» — «Синицький?» — «Да ні. О, шоб його! От на умі вертиться, да не згадаю...[417] Вербицький, Вербицький, пане! Насилу згадав». — «Ти же казав, що його прозвище на птаха скидається?» — «Ге! Да шо, хіба птах на вербі і не сидить?»

№468 [418]

Приходе мужик до пана, ввійшов у горницю да й став, а у пана був попугай, котрий тільки і умів казати: «Дурак мужик!» Мужик сто"iть у порога, а попугай усе кає: «Дурак мужик!» А мужик усе йому кланяється, а далі і каже: «Звините, ваше благородіє! Я думав, що ви птиця».

№469 [419]