Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

Ти погодилась з моїми доводами, до того ж мати хорошу річ – це завжди велика спокуса для любої жінки, а ти вже була справжня жінка з голови до п’яток. Ти щільно тільки загорнулась в пальто і подивилась на мене таким поглядом. За такий погляд все на світі можна віддати. Я був дуже радий. Правда, радість була не довгою, бо скоро шахрайство моє відкрилось. Я не відпирався, щоб мене не посадили у в’язницю я продав квартиру, а сам поселився на дачі, яку придбав на остаток грошей. Тепер мені приходилось вставати раніше, проходити декілька кілометрів на зупинку, щоб зустріти тебе, і проїхати декілька зупинок. Потім я повертався на дачу, бо з роботи мене звільнили, а іншу не міг знайти, бо був уже в тому віці, коли в послугах відмовляють. Перебивався випадковими заробітками. Одного разу мене перестріли троє молодиків. Один попросив закурити, а потім я вже нічого не пам’ятаю. Прийшов до тями в лікарні. Лікарі боролись за моє життя декілька тижнів. Я теж боровся, бо хотів тебе бачити, без тебе втрачався всякий сенс мого життя.Щоб стати на ноги мені прийшлось продати дачу. То ж коли я вийшов з лікарні, то мені не було куди йти. Першу ніч я провів на вокзалі. Ранком побіг на зупинку трамваю, але тебе там не було. Наступної ночі мене вигнали з вокзалу, і Я тинявся по вулицях міста в надії зігрітись, бо стояв мороз градусів п'ятнадцять. Зігрівся біля труби тепломережі, там і заснув. Але то було півбіди, справжня біда була від того, що тебе я знову не зустрів на зупинці. Я був в розпачі і рішивйти до квартири, де ти жила. Але виявилось, що ти звідти вибралась, а куди – невідомо. Одні сусіди казали, що твій чоловікперевівся працювати в інше місто, інші говорили, що твій чоловік набрав кредитів, і тепер ви разом зникли в невідомому напрямку.Що я мусив робити? Звичайно, шукати, хоча мої пошуки можна порівняти з пошуком голки в копиці сіна. Я ходив туди, де ти раніше працювала, але ніхто не знав, куди ти поїхала. Я залишав листи для тебе, щоб ти відгукнулась подругам з якими ти працювала. Марно. Та ось одна співробітниця мені сказала, що мала від тебе вісточку, і живеш ти в місті Д. Це уже була надія. Мені треба їхати туди і я обов’язково повинен зустріти тебе там.. . От тільки гроші на поїздку….

На цьому лист закінчувався.

– Нещасний чоловік. Пропав із-за жінки. – Сказав дільничний.

– Це як сказати. – відповів слідчий. – Треба вияснити його особу. Запроси наш центр, може він має якісь дані про нього.

– Можна по банках пройтись, там повинні впізнати свого співробітника.

– Тоже вірно. Займись цим.

Фіаско Хоттабича

Люди звикли скаржитись: на мокрий дощ, на спекотне сонце, на стріли Амура, що без розбору пуляє той стрілець і в молодих, і в старих, і в нежонатих, і в жонатих. Ніхто не знає, коли й де та стріла наздожене, а тому захисту від неї ніякого.

От і у Володимира М. стріла влучила, коли той ішов чи то до магазину, чи то до стадіону. Та коли стріла та поцілила Володимира, то він враз забув, куди йшов, а пішов туди, куди повів його Амурчик. Звичайно, то була красуня, якої світ не бачив, то не буду й слів витрачати на опис її краси, а от скільки чоловіків кругом неї в'юнилося, то не перерахувати. Але Вовка мав надію, що вона вибере саме його, тому що стріла Амура йому в серце попала, а інших поцілила кого в руку, кого в ногу, а декого то й взагалі у сідницю. От тому він і наважився підступитися до красуні з такими словами.

– О, незрівнянна моя царице, вершино бажань моїх та океане пристрасті, погляд твоїх чарівних очей позбавив мене сну та апетиту…

– Що-що? – зовсім по-простому запитала вона.

– Я кажу, що зірки обіцяють нам безмежне щастя. Я буду твоїм найпалкішим прихильником, я подарую тобі кохання, якого ніхто не знав.

– Хлопчику, та не пішов би ти підтри чорти зі своїми фантазіями, – сказала вона і подивилась на нього такимпоглядом, що Вовці стало холодно, ніби він попав на Північний полюс. Чи треба говорити, в яку прірву печаліпотрапив юнак, від якої люди ще не придумали жодних ліків? Хотів у книгах знайти Вовка розраду, але марно. Якось він узяв до рук книжку про великого та могутнього чарівника Гасана Абдурахмана ібн-Хоттаба. Читав він її, але нічого не бачив, бо сльози застилали йому очі. Декілька сльозинок впало на сторінки відкритої книги.

– Чом ти сумуєш, о вельмишановний Волько? – почув раптом юнак чийсь голос. Він аж здригнувся від несподіванки.

– Хто тут? – запитав юнак.

– Це я, Волько, твій вірний слуга, великий Гасан Абдурахман ібн-Хоттаб.

– Старий Хоттабич!

– Так, о мій повелителю!

– Я не твій повелитель, бо мене звати не Волька, а Вовка.

– Нічого. Відтепер ти станеш моїм повелителем, бо я завжди приходжу на допомогу тим, хто потрапив у біду. Розкажи мені про твоє нещастя, і я до¬поможу тобі.

– О, великий чарівник Гасане Абдурахмане ібн-Хоттабе, навіть тобі не під силу змінити суть людини: з холодної робити горячу, із злої – добру, із жорстокої –лагідною.

– О, Волько, Волько, ще не було такої справи, якої б я не здужав. Говори.