Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

– Кілограмів зо трибуде, – задоволено говорить вінірозгортає пакунок. – Ой, та що ж це ви стільки колодочок залишили. Моя дружина буває дуже незадоволена, коли птиця необщипана.

– Та оце ж баба недобачає,то, й залишила.

– Так ви бабу присилайте, ми їй окуляри припишемо. З вами приємно працювати. Другі приходять сюди, починають кричати,вимагають книгу скарг, погрожують:«Я буду жалітись на вас… Я вам влаштуюкошмарне життя». Чого кричати,до кого ти підеш? Хіба що до господа бога швидше і без чергипопадеш зі своєю скаргою. Незаперечую, можливо,там і справедливіше царство, але ж ніхто звідтине повертався з резолюцією Всевишнього.

– Воно то може й так. Кажуть, гарно там,де нас немає,– піддакує дід. Хірург знову пильно придивляється доптиці.

– Дуже жаль, що ви не обібрали, як слід, качку, дружина буде кричати. Мабуть я зараз сам обберу колодочки.Ви ж нікуди не поспішаєте?

– Ні.

– То почекайте, а я обберу колодочки, щоб не розстроювати дружину, бо ж знаєте, які вони буваютьемоційні…

– Так, я вас розумію, і звичайно, почекаю. Мені та не знати примх жінок.

Хірург витягує з тумбочки пінцета і починав висмикувати колодочки. Операція затягується. Та ось і з куркою покінчено. Хірург обережно кладе її на стіл.

– Мені роздягатись? – знову запитує старий.

– Не розумію, ви що – до бані прийшли, чи то на конкурс красоти, що вас тягне так роздягнутись?

– Але ж ви будете оглядати мене? – з надією запитує старий.

– Навіщо мені вас дивитись в натуральному, виді. Я і так бачу вашу хворобу. Ось вам мікстура. По дві столових ложки приймати вранці, в обід і увечері.

Лікар вручає діду пляшечку з ліками. Той з недовірою дивиться на ті ліки, а потім говорить:

– Пробачте, але ж таку мікстуру мені минулогоразу давали, коли на мене, розумієте, напало…, у нас люди кажуть «швидка Настя».

– Що за відсталість?! Це ж уніфіковані ліки від усіх болячок. Рекламу по телевізору треба дивитись. Ви вільні, не затримуйте, бо на мене хворі чекають. До побачення. – сказав поспішно хірург, а потім, відчинивши двері, гукнув до коридора:

– Слідуючий.

Скарга

Ні, так далі неможна, – сказала, вилізши з нори, Миша. – Вигребли ці коти все до щенту! Облазила всю комору і не знайшла ні зернинки.

– Чому ти дивуєшся? Коти, то справжні майстри, вміють ховати кінці в воду, – мудро зауважив Горобець, що сидів на даху.

– Мене що дратує? Вони ж на нас з тобою і спишуть цю нестачу, мовляв, це ми розтягнули зерно по норах та гніздах.

– Чи мені не знати їхньої підступності? Бачиш, у мене скалічене крильце? То діло їхніх кігтів!

– Отакі коти нацькують на нас людей, а ті на нас полюють. Капкани, сильця, тровлене зерно підкидають! Куди я подінусь зі своїми дітками? – побивалась Миша.

– Що зробиш? Нічого! Бо в них все схвалено, – поспівчував Горобець.

– Ні! Я цього так не залишу! – Миша стала раптом рішуча та смілива з відчаю. – Я виведу на чисту воду цих котів.

– Нероби цього. Краще б ти не висовувалась зі своєї нірки, – порадив по-доброму Горобець. Але Миша не послухалась його і пішла до Їжака, Той справді був пан принципіальний і всіх, незважаючи на чини та достатки, колов своїми голками. Але у нього був один маленький недолік – він дуже полюбляв мишей.

Скаржницю він прийняв, але ніхто після того її вже не бачив.

Таємна зброя «Сокола»!

Знову цей дощ, чи то небо там прорвало, що воно льє і льє. – сказав незадоволено Форвард поглядаючи наверх.

– Унылая пора – очей очарованье,– спробував пожартувати Захисник.

– Той, хто сказав ці слова, мабуть, не мокнув під дощем, як ми з тобою,– закинув невідомо кому докір Форвард.

– Так. – погодився захисник.

– Якщо дотримуватись істини, то краще сказати – грипозна пора. Особливо це відноситься до мене,оце тільки промокну, чи навіть ноги промочу і вже схопив нежить, температура підскочила.

– То треба тоді ноги в гарячій воді з гірчицею парити.

– Пробував я, не допомагає. Двужинка і банки ставить, і розтирає спиртом, теж не допомагає. Роки вже не ті. Раніше мені було байдуже чи то дощ надворі чи то сніг, чи мороз, а зараз тільки починається якась катаклізма з природою, то мене починає викручувати, ніби на прасці.

– То може б вже закінчували виступи в великому спорті?– обережно порекомендував захисник.

– Рада душа в рай, та гріхи не пускають. Діти ж ростуть. Старший до школи з англійським ухилом ходить, а донька до музикальної школи ходить, на фортепіано учиться грати. Оце на днях здивувала мене, зворушила друзів. Заграла "Місячну сонату". Уявляєш собі їй вісім років, а вона вже не якісь там "Бугі-Вугі" грає, а Бетховена… Розчулився, ледве не заплакав. Може в неї талант, то як їй в навчанні відмовиш.

– Талант, чи не талант, а музикантам все одно не приходиться під дощем мокнути. Завжди криша над головою мається.

– Так криша у них з, бо інструмент дорогий мають, а хто нами дорожить.

– Чи то вже б сонечко виглянуло?– зуби у Захисника цокотіли – Чи то б м’ячика хто кинув, щоб побігав з ним та зігрівся.

– Не дочекаєшся ти, мабуть, того моменту, щоб мені м’яча передали.

– Чого ж це?– щиро здивувався Захисник.