Нехай мене звуть Ґантенбайн

Одного дня, після тієї вечері вже збігло багато часу, я їду до Мюнхена, щоб забрати Лілю, чекаю в холі на її багаж — у готелі «Vier Jahreszeiten», — і бачу молодика, який щойно оплатив свій рахунок, за одиничний номер чи подвійний, я не почув, і, звичайно, смішно, що я одразу подумав про данця, дарма що цей молодик не блондин. Я чекаю й читаю газету, щоб лишатися в дійсності. Я розумію, що не знаю, про що йшлося в тих данських листах; тільки щоб стримати Філемона й не дати йому прочитати листів, я яскраво зобразив йому, що могло б бути в тих листах, які він згодом укинув до стічного колодязя на вулиці, наприклад: весняний Копенгаген, професійні успіхи, туга за віскі у ванні, думка про фільм, надія на Мюнхен, готель «Vier Jahreszeiten». Чистісінькі вигадки з мого боку. Факт полягає в тому, що я тепер сиджу в цьому холі, в готелі « Vier Jahreszeiten», і один молодий піжон (чому піжон?) щойно оплатив свій рахунок. Безперечно є данці і з чорним волоссям, я ніколи не знав, чи К’єркеґор був блондин, і так само не знаю, чи цей молодий піжон (нема сумніву, що піжон, якщо глянути на його одяг!) таки данець. А німецька газета в руках, якою він вимахує, не доводить і протилежного: адже всі данці читають німецькою мовою, а тут немає жодної данської газети. Крім того, Ліля, як я розумію, не знає данської мови, тому він повинен розуміти німецьку. З другого боку, кажу я собі, не кожен красень має бути Лілиним коханцем тільки тому, що розуміє німецьку мову. Крім того, бачу, що він не такий статечний, яким намагається видаватися. Те, як він вимахує газетою й ляскає нею по литці, лише свідчить, що він хвилюється. Через мій приїзд? Таж можуть бути й інші причини. І як би він упізнав мене? Він поглянув на мене вже вдруге, але й це може мати іншу причину: кожна людина, на яку ви подивилися, інколи озирається... «Ти вже тут!» — раптом постає переді мною Ліля, готова одразу їхати. Бачу, вона, як і завжди, дуже втомилася від зйомок. Моє запитання, чи вона вже оплатила рахунок, Ліля пускає повз вуха і одразу підступила до свого багажу, а я тим часом склав газету й пересвідчився, що піжон уже зник. Тепер я залюбки поглянув би на його обличчя, але крізь скляні двері він уже вийшов із холу, стоїть на тротуарі й ляскає себе газетою по литці. Знову буде страхітливий фільм, повідомляє Ліля, коли ми сідаємо в машину; я мовчки одягаю рукавички й дивлюся в дзеркало заднього огляду. На жаль, бачу тільки черевики і дві ноги в холошах. Більше нічого. Верхню частину, так би мовити, особисту, відрізано, а підняти дзеркало заднього огляду я не наважуюся. Запускаю мотор і чекаю, неначе він холодний. Чому я не запалив сигарети перед тим, як їхати? Тепер я навіть не знаю, чи мав той молодик бороду: може, й мав, але я раптом утратив упевненість. Ми заважаємо рухові, каже Ліля, коли я не рушаю, але немає ніякого руху, я бачу тільки нижню половину вдягненого в піджак чоловіка, що тепер запхав праву руку в кишеню штанів, розумію, щоб не махати нею, цей чоловік має такт. Що він там виглядає в моїй потилиці? Я раз по раз намагаюся відкрити попільничку, яку знову заклинило. Чому молодик не може вбратися в піджак? Потім я ще раз запитую, чи Ліля справді оплатила рахунок. Чоловік повинен думати про все. Гаразд: я ввімкнув першу передачу, відпустив гальма, дав сигнал повороту — все, як і годиться, глянув у дзеркало заднього огляду, щоб пересвідчитися, що не загрожує ніяка небезпека, але дзеркало заднього огляду справді не на місці, просто опустилося вниз, треба поправити його, слово честі, з суто об’єктивних причин. А тим часом той начебто данець відступив убік із мого дзеркала. Яке мені діло, має він бороду чи ні?! Коли я, виїжджаючи на вулицю, мимоволі, як і завжди, озирнувся через відкрите бічне вікно, щоб іще раз упевнитися, що не загрожує ніяка небезпека, він уже відвернувся. Отже, питання про бороду лишається нез’ясованим. Я не повинен, благає Ліля, мчати, як божевільний. «Як ти почуваєшся?» — спокійно запитую я, щоб натякнути, що про швидкість не може бути й мови. Коли я знову запитую про рахунок, Ліля майже розсердилася: звичайно! Несплата рахунків із моїм прізвищем була б для мене справжнім страхіттям. Коли Ліля на швидкості сто шістдесят кілометрів за годину на відкритій ділянці пригрозила, що вийде, я одразу знову повернувся до ста кілометрів, щоб їй було легше вийти, а потім, коли вона знову набридала, зупинився: «Прошу!» Я знаю, я стаю нестерпним...

Що, власне, сталося?

Бавкіда має тепер власну спортивну машину «Остін», а всього іншого ще не сталося: розмови за чорною кавою, споживання омарів над озером з місяцем уповні, зухвалого керування на відкритій ділянці. Геть нічого. Лишається єдиний факт: Бавкіда має тепер власну спортивну машину «Остін», яку водить зачаровано й бездоганно.

Поки що все гаразд.