Нехай мене звуть Ґантенбайн

Холодне віскі в гарячій ванні, я мушу сказати ще раз, що тут ідеться лише про сліпе припущення, не більше, без жодного реального свідчення, це тільки припущення, пов’язане з арсеналом моїх власних таємниць, не більше.

Бавкіда бурчить.

Чому він не примусить її сказати правду?

Ніякої відповіді.

Через страх?

Я уявляю собі:

Філемон примушує Бавкіду сказати правду, і вона має в чомусь признатися, — Філемон не кричатиме. Я знаю його. Він удаватиме, ніби нічого не сталося, а потім знову запалить уже погаслу люльку. Отож-бо! Це єдине, що спаде йому на гадку: «Отож-бо!» Це немов укол, який ще не діє, і я, можливо, навіть засміюся, а Бавкіда постане як дурепа через те, що не розповіла ще в січні. В січні, запитав він, у січні? Але дати, на її думку, зайві, їй досить тепер полегкості, що я зберігаю спокій. Чому тепер Філемон прагне знати, як звуть того іншого? Мабуть, наполягає тільки тому, що йому більше нічого не спадає на гадку. Нехай його звати Нільс або Олаф — це мене не обходить. Але Філемонові кортить знати. Йому було б краще, якби я не заперечував. Я вже знаю, що він переживе цю пригоду. Чи вона справді кохає іншого і як вона уявляє собі майбутнє — це все гучні запитання, які я теж уже ставив, і я нічого не міг удіяти, бо Філемон усе-таки теж поставив їх, проте без моєї участі. Чому я завжди маю бути присутнім? Я не чув її відповіді, а налив собі ще одну чашку кави і зрозумів, що Бавкіда, опанувавши себе, не запропонувала цукру; вразлива й витончена тактовність не дозволила їй удатися до цього звичайного жесту: тепер їй не хотілося б жити в ідилічному світі. «Тепер він уже знає!» — проказала вона, поки я брав цукор, відчувши на язиці знайомий смак. Друга година, саме пора йти на роботу, Бавкіда складає чашки. Чому він не дав їй ляпаса? Ляпас увиразнює здатність розрізняти почуття, що їх має людина, і почуття, які вона вже мала. Зі зрілістю нічого не вдієш. Я відчуваю ту мить як спогад. Це все. Пригадую, як багато років тому я теж не кричав, бо й тоді то сталося не вперше, а першого разу, коли я почув від жінки, що вона ходила до когось іншого, я закричав тільки тому, що те все було так ретельно приховане моїм здогадом, як відтоді приховане моїм спогадом про той перший раз...

Отже:

Філемон не змусив її сказати правду.

Я пішов на роботу.

А через тиждень Бавкіда несподівано отримала власну машину, про яку мріяла віддавна, еге ж, невеличкий спортивний «Остін». Як вона мала розуміти цей подарунок, якщо й не здогадувалася про сцену з чорною кавою, сцену, якої не відбулося? Я бачу її в шикарному спортивному «Остіні», коли їй пояснюють перемикання передач, щасливу подарунком без приводу, а втім, трохи й розгублену, бо не знає, як функціонує те все...

Поки що все гаразд.