Нехай мене звуть Ґантенбайн

Весняний Копенгаген — це нічний Париж, тільки безлюдний (якщо судити з цих листів), наче Місяць, немає жодної данчанки, життя в Копенгагені, певне, нестерпне, нестерпне без Бавкіди, але головне — вона знову одужала, у Копенгагені теж дощі, ані слова про Філемона, натомість багато кохання до Лілі, поїздку до Гамбурга відкладено, як домовилися, знаки оклику, надія на гастролі в Мюнхені, знаки запитання, готель «Vier Jahreszeiten», інколи цей лист пролітає через Копенгаген і губиться, перш ніж доходить до слів, і все-таки є певна особа, привид, що хоче відібрати собі життя, а тому й вигадана адреса; надходить час і дає пораду; мимохідь професійні успіхи, згадані, звичайно, тільки побіжно, власне, й не варті згадки, багато дотепних зауваг про фільми — порозуміння на відстані, тисячі миль, Копенгаген — мільйонне місто, але єдиний чоловік, що розуміє, живе не в Копенгагені, й дорогу на головпоштамт, де вже кілька днів нема чого шукати, здається, обступили не будинки, а спогади про вулицю Юнґфернштіґ у Гамбурзі, до речі, в Копенгагені багато гарненьких квартир саме для жінок, які прагнуть жити самостійно, спасибі за фото, над домом саме пролітає літак, отак минає час, час, ще раз дякую за фото, туга за холодним віскі в гарячій ванні і т. д.

Отже:

Філемон листів не прочитав, увімкнув першу передачу й відпустив гальма, тепер тільки бракує, щоб він через вас не вибрався з тієї канави, колеса прокручуються в багнюці, але потім йому все-таки щастить, автомобіль давно вже виїхав нагору, а Філемон і далі в багнюці своїх почуттів, думки йому крутяться й крутяться, а зрушити з місця він не може...

І отак цілісінький день!

Невимушена повсякденна привітність Бавкіди, її легеньке й без докору запитання, чому так пізно, її вдоволена заувага, що він нарешті купив собі нові туфлі й навіть знову помив машину, — ця вся цілком природна, щира й аж ніяк не награна невимушеність, із якою Бавкіда привітала свого Філемона, кричить до самих небес — я признаюся в цьому, — за умови, що в трьох данських листах написано приблизно те, що я припускаю, але поручитися не можу!.. Машина помита, але з одного боку прим’ята: мабуть, десь зачепився за стовбур, напевне, тоді, як вибирався зі слизької канави, і то добряче прим’ята. Це так, між іншим.

Філемон бреше:

— Ет, — каже він, — вона вже стара.

А тепер ще бракує, щоб він, Філемон, мав нечисте сумління, еге ж, щоб саме він не міг дивитися людям у вічі.

Філемон п’є забагато віскі.

Вона нічого не каже, він уже не такий молодий, чоловік його віку мало-помалу вже повинен дбати про себе. Про це жодного слова! Але він чує...

Філемон забагато працює.

— Атож, — згоден він, — ходімо в кіно.

— Якраз тепер показують фільм, — каже вона, — що має бути незвичайним, стилістично, як кажуть, він ні на що не схожий...

— Хто каже?

— Тобі нецікаве це кіно?

— Що означає «стилістично»?

— Фільм, — пояснює вона, — що взагалі не має ніякого story[19], розумієш, єдина подія — це, так би мовити, сама камера, там узагалі нічого не відбувається, розумієш, тільки рух камери, розумієш, зв’язки, що їх утверджує камера...

— Хто це сказав?

Якусь мить видається, неначе він хоче змусити її сказати правду, бо про фільм, який у цій країні показують уперше, вона знає не тільки те, що йому бракує story, а й те, що він становить собою стилістично...

— Я читала про це.

Читала!

— Так, — підтверджує вона, — в учорашній газеті.

Отже, далі:

Він укинув три листи, розпечатані, в стічний колодязь на вулиці, коли назустріч йому трапилася Бавкіда, але вона не помітила, хоча він тричі, окремо для кожного листа, допомагав собі носаком; вона бачила, що то листи, але не думала, що то її пошта.

Поки що все гаразд.

Відчуваючи тугу за холодним віскі в гарячій ванні, я, звичайно, не мав би казати, що написано в тих листах, бо не знаю цього, то було тільки припущення, і тепер я бачу, як Філемон із холодним віскі в руці стоїть перед шторою й задивився в простір.

Запитую, про що думає Філемон.

Ніякої відповіді.

— Невже ти ревнивий?

— Чого б це?

— Я запитую.

— Усе залежить від того, — думає він уголос, — що розуміти під ревнощами. Наприклад, думка, що жінка, яку я кохаю, п’є холодне віскі в гарячій ванні з іншим чоловіком, — це моя вада, — каже він, — якщо я тільки уявляю собі таку картину, я знаю!

— Але?

— Якщо бодай раз признатися відверто, ця уявна картина мені неприємна...

Я сміюся.

Він дивиться в простір.

Я запитую Філемона, чому він уявляє собі речі, які, запевняю я, виссані з пальця, це тільки припущення, не більше. Невже він думає, що я ясновидець, здатний прозирнути листи, не читавши їх? Уже не кажучи про те, що такі речі зовсім нас не обходять.

— Філемоне, — кажу я, — йди працювати!

Добре, що листи тепер у стічному колодязі, думаю я, бо тепер він справді прочитав би їх, і то тільки на те, щоб спростувати моє припущення.

— Філемоне, — кажу я...

Заходить Бавкіда.

Я запитую, чого, власне, хоче Філемон.

Бавкіда бурчить.