Ніби ми злодії

І в пітьму безмовно каньте!

Вісім постатей у плащах звелися з останнього глядацького ряду. Дівчина, яка сиділа поруч, вражено зойкнула. Постаті ковзнули до центрального проходу й почали спускатися сходами (це що, знову третьокурсники? — подумав я). Джеймс спостерігав за ними нажаханими очима.

— Лиш Судний день ланцюг їх перерве?

Іще один! — видихнув він.

Серце в мене підстрибнуло кудись у горло. Я ступив у світло вдруге. Бутафорська кров липко виблискувала в мене на шкірі. Джеймс прикипів до мене очима, усі глядачі озирнулися. У тиші затріпотіли здушені зойки.

— Жахливий вигляд! — кволо пробелькотів Джеймс. Я знову заходився спускатися сходами. Здійнявши руку, я вказав на вісім постатей у киреях, визнаючи їх за своїх кревних.

— Привиди не брешуть.

Бо недаремно ж з посмішкою Банко

Як на нащадків дивиться на них... — видихнув Джеймс.

Я опустив руку, і постаті зникли, розчинилися в потемку, що оточував нас зусібіч, наче їх і не було зовсім. Ми з Джеймсом стояли біля вогнища — нас розділяло не більше трьох метрів. Я виблискував ясно-червоним, моторошний і закривавлений, наче новонароджене немовля. Обличчя мого друга було білим-білісіньким.

— Хіба не так? — видихнув він, звертаючись, як здавалося, до мене. Запала дивна тиша, яка щомиті важчала. Ми обидва подалися вперед, не зрушивши з місця, наче чекали, що зараз щось станеться. Але між нами раптом вигулькнула Мередіт.

— Звичайно, так, — промовила вона, і Джеймс нарешті відвернув від мене погляд. — Та не засмучуйся, дивак.

Він дозволив відвести себе назад до вогнища, до звабливих проявів відьомської уваги. Я піднявся нагору сходами, зупинився там і завмер — привидом, який переслідував Макбета. Двічі Джеймсів погляд повертався до мене, але глядачі дивилися лише на дівчат. Ті кружляли біля багаття, реготали в грозове небо, а потім знову заспівали. Джеймс якусь мить нажахано витріщався на них, а тоді відвернувся й чкурнув геть від вогнища.

ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!

Дужче, зілля, клекочи!

Зуб акули, жовч козла,

Гілка тиса, що була

Потай зрізана в пітьмі, Труп дитини, що в тюрмі Придушила шльондра-жінка, Жида грішного печінка...

Мередіт та Рен і досі танцювали, їхні рухи були дикими й шаленими. Філіппа тим часом здійняла в руках казан, який був закопаний глибоко в пісок. Багряна густа рідина коливалася в ньому — це була та ж сама бутафорська кров, що зараз лоскотала мою шкіру.

ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!

Дужче, зілля, клекочи!

З павіана кров цідіть І відвар уже студіть.

Філіппа перекинула казан. Почувся нудотний сплеск, і все занурилося в пітьму. Глядачі посхоплювалися з місць, ревучи від захвату й сум’яття. Я помчав назад, у свій прихисток під деревами.

Коли на березі ввімкнулося світло — тьмаві помаранчеві ліхтарики, що химерно блимали вздовж води, — пляж вибухнув криками, реготом та оваціями. Я стояв, зігнувшись, в прохолодному лісовому потемку, зіпершись долонями в коліна, і важко дихав. Мені здавалося, ніби я щойно дивом вибрався з-під зсуву лавини. Усе, чого мені зараз кортіло, — це знайти інших четвертокурсників і разом із ними полегшено зітхнути.

Але на тихе спокійне святкування можна було навіть не розраховувати. Гелловін вимагав воістину бучного гуляння, справдешньої вакханалії, і почалося все це вже незабаром. Коли викладачі й боязкі студенти першого та другого курсів пішли, звідкілясь виринули наче витворені залишками відьомської магії кеги, а з колонок, що так моторошно посилювали Річардів голос, ринула музика. Александр з’явився першим з наших, вибравшись із озера, немов ожилий потопельник. Шанувальники й друзі з інших факультетів (перших було чимало, других — хіба декілька) оточили його зусібіч, і він заходився розважати їх оповідкою про те, як понад годину просидів у воді. Я ще трохи постояв у безпечному сховку під деревами, добре усвідомлюючи, що з маківки до п’ят у бутафорській крові, тож поза увагою залишитися не вийде.

Лише помітивши Філіппу, я зважився нарешті вийти на пляж.

Щойно я потрапив на світло, мене почали вітати, плескати по спині й куйовдити волосся, доки не збагнули, який я липкий. Коли я дістався до Філіппи, в руках у мене було вже дві пластянки з пінистим пивом, які хтось устиг мені втелющити.

— На, тримай! — я простягнув їй один зі стаканчиків. — Веселого Гелловіна!

Вона глянула на моє закривавлене лице, на брудні босі ноги, знову підвела очі на обличчя.

— Нівроку костюмчик.

Я смикнув Філіппу за рукав сукні — та була досі мокра і майже прозора.

— Твій мені більше до вподоби.

Вона закотила очі.