Ніби ми злодії

— Це паскудна ідея, — промовив я, звертаючись переважно до себе самого.

— Не переймайся, — Рен дала Джеймсові стусана ліктем. — Я примушу його разом зі мною вийти битися з переможцями.

Джеймс узявся заперечувати, але я не почув, що саме він сказав, тому що Мерсдіт ухопила мене за руку й потягнула до води.

— Ставай навколішки, — звеліла вона.

— От закладаюся, вона це всім хлопам каже, — докинув Александр. — Я бачу, ти ні скромності не маєш, // Ні сорому дівочого[32].

Я розлючено глипнув на нього й опустився навколішки у воду. Вона виявилася такою холодною, що мені аж перехопило подих, а груди й живіт ніби скувало кригою.

— Боже, — видихнув я. — Швидше, залазь уже!

— От закладаюся, він це каже всім дівкам, — зауважила Філіппа, підморгнувши. — Бувай здоров! Але скажу я щиро: // В твоє лицарство мала більше віри[33].

— Гаразд, — звернувся я до Мередіт, коли розпусний сміх знову забулькотів у моїх вухах. — Давай уже їх знищимо

— Оце правильний настрій! — Вона закинула мені на плече одну ногу, потім другу, і я відразу ж мало її не впустив. Вона була легенькою, але я налигався й аж дотепер не усвідомлював, як сильно. Мередіт умостила ступні в мене під пахвами, і я повільно виструнчився. Пролунали кволі оплески, а я досі намагався відновити рівновагу, прагнучи, щоб вода припинила штовхати й тягнути мене. Бутафорську кров на шкірі трохи розмило, і тепер вона стікала в мене по животу на пояс штанів.

Колін, наш зухвалий юний Антоній, схоже, взяв на себе обов’язки рефері. Він улаштувався верхи на перевернутому човні, в обох руках тримаючи по пластянці.

— Леді, пазурі не розпускаємо, — попередив він. — Очей одна одній не видряпуємо. Перший, хто зіштовхне дівчину у воду, переміг.

Я намагався зосередитися на Александрові, розмірковуючи, як би збити його з ніг. Обабіч мого обличчя маячили стегна Мередіт, вологі й гладенькі, і опанувати себе через це було важкувато.

— Ганьба, облудна і фальшива лялько![34] — виголосила Філіппа із захватом.

— Я — лялька? А, то ти на цьому граєш?

Ти зростом хизувалась перед ним,

Що ти, мовляв, висока та ставна!

Поставою його зачарувала

І виросла в очах його ще вище

Лиш через те, що я така мала?

Ах, я мала, мальована жердина?[35] — озвалася Мередіт.

— О, з нею не жартуй, як розізлиться:

Вона була ще в школі забіяка,

Хоча й мала, але несамовита![36] — розсміялася Філіппа.

І знову той самий обурливий регіт.

— Не дозволяйте їй шпильки пускати!

Пустіть мене до неї![37] — вигукнула Мередіт.

І ми рвонули вперед. Я хитався під вагою Мередіт, намагаючись утриматися на ногах. Дівчата несамовито зчепилися, навколо бурувала вода, нестямний гучний регіт Александра заважав зосередитися. Мередіт утратила рівновагу, і я, коли вага її змістилася, сам рвучко похилився назад. Я смикнувся у зворотний бік і врізався в Александра. Філіппа мало не копнула мене в обличчя. Усе пішло обертом, але мені раптом сяйнула ідея. Я знову тараном посунув на Александра, аж тоді

побачив, як Переді мною промайнула біла ступня Філіппи, і ризикнув відпустити Мередіт, щоби вхопити Філіппу за ногу. Ми похилилися вбік, і я гаркнув:

— Мередіт, зараз!!!

Ухопивши ногу Філіппи, я смикнув її вгору, а Мередіт щосили штовхнула супротивницю. Філіппа негайно завалилася назад, потягнувши за собою Александра. Ще мить вони розмахували руками, намагаючись утримати рівновагу, а тоді обоє повалилися у воду. Нас із Мередіт повело праворуч, я знову вхопив її вільною рукою за стегно. Глядачі аплодували й свистіли, але я насилу їх чув, тому що ноги Мередіт міцно обхоплювали мою голову, а одна її рука вчепилася у волосся. Перед очима все пливло, я задурманено розвернувся і спробував усміхнутися.

Філіппа з Александром виринули на поверхню, кашляючи й відпльовуючись.

— Усе, — промовив Александр. — Дайте мені хильнути. З мене досить.

— Гадаю, з нас усіх, — озвалася Філіппа.

— Ет, ні! — на мій розпач, виголосила Мередіт. — Рен казала була, що битиметься з переможцем.

Колін плеснув по борту човна.

— Так, було! Було таке!

— Я за, якщо Джеймс не проти, — заявила Рен.

Я змахнув воду з очей і глянув на Джеймса. Він сидів і нервово пересипав з долоні в долоню пісок, з якоюсь нерішучою напівусмішкою на вустах. Раптом мені дуже закортіло, щоб він зголосився.

— Ну ж бо, Джеймсе, — гукнув я. — Пошиймо тебе в дурні й підемо додому.

— Нумо, помстися за нас! — підхопила Філіппа. Вона стояла на березі й викручувала спідницю.

— Що ж... — озвався він нарешті. — Якщо вже я мушу...