Ніби ми злодії

— Річарде, годі! — загорлали ми всі разом, але було вже запізно. Річард знову штурхнув Джеймса, і тепер це вже достеменно була не гра. Джеймс важко впав у воду, забив руками по поверхні, намагаючись утримати рівновагу. Щойно він знову зіп’явся на ноги, як накинувся на Річарда, штовхнув його всією своєю вагою так, що той позадкував. Довкола них нуртувала вода, але Річард лише реготав — він був значно масивніший, і про чесний двобій навіть не йшлося. Я посунувся був до них, ноги в мене підтиналися, аж Річардів сміх раптом перетворився на гарчання, і він швиргонув Джеймса у воду долілиць.

— РІЧАРДЕ!!! — загорлав я.

Може, він просто не почув мене, адже Джеймс несамовито борсався під його руками, а може, тільки вдав, буцімто не чує. Річард тримав його під водою, обхопивши рукою за шию. Джеймс товк його кулаком у бік, але не збагнути було, відбивається він чи просто намагається вивільнитися. Дівчата, Колін і Александр кинулися до них, але я опинився поруч першим. Річард просто струсив мене із себе, холодна водда хлюпнула в обличчя, потрапивши до носа й рота. Я знову кинувся до нього, вчепився кліщем і крикнув:

— ГОДІ!!! ТИ ЙОГО ЗАДУШИШ!!!

Плечем він врізав мені в підборіддя, і я боляче прикусив язика. Наче нізвідки вигулькнув Колін, учепився в Річардову руку, якою той тримав Джеймса під водою, а я знову загорлав:

— ТА ТИ Ж ЙОГО В БІСА ВТОПИШ! ПРИПИНИ!!!

Мередіт обхопила Річарда за шию, Філіппа вчепилася в його лікоть. Ми всі сплелися в один клубок, а вода вирувала довкола, крижана й лиховісна. Аж тоді Річард нарешті відпустив Джеймса. Той вигулькнув на поверхню, жадібно хапаючи повітря, і я вчепився в нього, щоб він знову не занурився під воду.

— Джеймсе! — гукнув я. — Джеймсе, ти як?!

Він обійняв мене рукою за шию, заходячись кашлем, вода з жовчю ринула йому на груди. Мередіт гамселила Річарда в груди стиснутими кулаками, оскаженіло горлала на нього, примушуючи вийти з води на берег.

— Ти геть здурів?! Ти ж міг його вбити!!!

— Та що з тобою таке? — вторувала їй Рен, голос її зривався, щоками струміли сльози.

— Джеймсе?.. — я щосили намагався втримати друга вертикально, незграбно обхопивши руками попід ребра. — Ти дихати можеш?

Він кволо кивнув і знову закашлявся, міцно замружившись. У мене стислося горло, щось у грудях напнулося, наче тятива лука.

— Боже ж мій, боже... — стиха видихнув Колін. — Це що оце зараз було?

— Не знаю... — пробурмотіла Філіппа, стоячи між нами. Її трусило, вона була геть знесилена. — Витягнімо його з води...

Ми з Коліном допомогли Джеймсові дістатися до берега. Він осів на пісок і повалився на бік. Мокре волосся липло до очей, із кожним подихом усе тіло здригалося. Я опустився поруч, над нами схилилася Філіппа. Александр здавався ошелешеним, Колін — нажаханим. Рен стиха плакала, від схлипувань у неї ходором ходили плечі. Мередіт я ще ніколи не бачив такою розлюченою, навіть у тьмяному світлі місяця було помітно, як пашать її щоки.

А Річард просто якось зніяковіло стояв трохи далі.

— Річарде, агов... — обережно почав був Александр. — Це, взагалі-то, триндець...

— Але ж із ним усе гаразд? Джеймсе, агов?

Джеймс підвів на нього очі. Дивився знизу вгору, погляд у нього був крицево-ясний і твердий. Запала тиша, і в мене раптом виникло дурнувате відчуття, що ми самі й усе навколо нас — скляне. Мені лячно було дихати, лячно поворухнутися, лячно, що зараз щось розіб’ється на друзки.

— Ми просто грали, — промовив Річард із тонкою посмішкою. — Це просто гра.

Мередіт ступила вперед і опинилася між Річардом і всіма нами.

— Іди звідси, — промовила вона. Річард розтулив рота, але вона не дала йому сказати ані слова. — Повертайся до Замку і лягай спати, перш ніж утнеш іще якусь дурість і тебе звідси випруть.

Вона була схожа на фурію, очі палали, волосся лежало на плечах мокрими заплутаними пасмами.

— Іди, кажу! Просто зараз!

Річард розлючено глипнув на неї, роззирнувся, глянув на нас, а відтак розвернувся й неквапом рушив угору пагорбом. Мене накрила хвиля полегшення, у голові запаморочилося — наче в затерплій кінцівці відновився кровообіг.

Щойно Річард зник у тінях попід деревами, Мередіт здулася.

— Господи боже мій... — вона зігнулася навпіл, притиснула долоні до очей, її вуста скривилися, наче вона щосили намагалася не розридатися. — Джеймсе, мені так шкода...

Він відштовхнувся руками і сів на піску, схрестивши ноги.

— Усе гаразд, — промовив він.

— Ні, не гаразд... — вона й досі ховала обличчя в долонях.

— Це не твоя провина, Мер, — озвався я. Сама думка про те, що Мередіт може заплакати, здавалася такою химерною і тривожною, що я не був упевнений, чи годен це побачити.

— Ти за нього не відповідаєш, — промовила Філіппа. Вона глянула на Рен, яка стояла, втупившись у землю. По її щоках струміли сльози, зависали на підборідді й зривалися в пісок. — Ніхто з нас за нього не відповідає.

— Як шаленіла буря уночі! — промовив Александр значно тверезішим голосом, ніж пів години тому. — Дідько, ну й паскудство...