Ніби ми злодії

Джеймс провів її очима, поки вона проштовхувалася крізь натовп. Мередіт зазирнула до його напівспорожнілої пластянки, забрала її й потягнулася за моєю.

— Стійте тут, — промовила вона. — Я зараз принесу ше випити.

— Чудово, — озвався я. — Чекаю не дочекаюся.

Коли вона пішла, Джеймс розвернувся до мене й спитав:

— З тобою все гаразд?

— Так, — кивнув я. — Усе нормально.

Зі скептичної посмішки я зрозумів, що він мені не вірить, але Джеймс милосердно змінив тему.

— Знаєш, а вигляд у тебе й справді жахливий. Ти мене до напівсмерті налякав, коли вигулькнув із-за дерев.

— Джеймсе, агов, ти ж сам зі мною це зробив!

— Еге ж, тільки тоді, у темряві, у тій повітці, воно було не так лячно. А потім, коли ти з’явився на світло, та ще з таким виразом обличчя...

— Що ж... — промовив я. — За кров’ю він з’являвся... Кров — за кров!

— Еге ж... З тобою гиркатися не варто...

— Повертаю комплімент, — озвався я. — 3 тебе вийшов на диво переконливий лиходій.

Він знизав плечима.

— Та краще вже лиходієм буду я, ніж Річард. У нього такий вигляд, наче він ладен когось вколошкати.

Я знову глянув у бік лавок. Річард і Рен сиділи пліч-о-пліч, схиливши одне до одного голови. Він щось говорив, лиховісно насупившись і втупившись у власні долоні. Неспокій, що вже вгамувався був, знову зринув на поверхню. Я сказав собі, що в мене просто крутить у животі, що я забагато випив за такий короткий проміжок часу...

— ...це — повість,

Яку дурний писака розповів

Із пристрастю й завзяттям, та без змісту... — промовив я. — Не зважай на нього.

Минула ще година, а може, навіть дві чи три. Небо було таким темним, що важко було визначити, скільки точно тривала гулянка, якщо лише не вимірювати плин хвилин кількістю спожитих напоїв. Я загубив лік після сьомого, але руки в мене повсякчас були зайняті. Студенти молодших курсів уже рушили назад до Холлу, пробираючись із реготом і лайкою поміж дерев, перечіпляючись за коріння, що стирчало з-під землі, і розхлюпуючи залишки пива просто на себе. Четвертокурсники з усіх факультетів і кілька третьокурсників, з тих, що молоді та ранні, лишилися.

Хтось вирішив, що розходитися, поки всі не вимокнуть до рубця, не годиться, і почалися непевні й хиткі півнячі двобої.

Після десятка раундів чемпіонами стали Александр із Філіппою. Вони скидалися радше на одне ціле, а не на двох окремих людей. Довгі ноги Філіппи так міцно обплели Александрові плечі, що ці двоє нагадували моторошних сіамських близнюків. Він стояв по пояс у воді, ледь погойдуючись, притримуючи Філіппу за коліна. На відміну від Мередіт, Александрове сп’яніння було очевидним, але, схоже, робило його непереможним.

— Хто наступний?! — горлав він. — Нездоланні, от ми хто!

— Якщо тебе все ж таки хтось здолає, будемо завершувати? — поцікавився Джеймс.

Решта наших сиділа на піску, босими ногами до озера. Забуті пластянки з напоями обтяжували пальці. Повітря було несподівано теплим як для жовтня, але прохолодна вода лоскотала ступні й нагадувала, що зима вже скоро.

Александр ледь похилився ліворуч і відпустив ногу Філіппи, щоб тицьнути рукою в наш бік; їй довелося вхопитися за іншу його руку, щоб не впасти.

— Хтось із вас, чуваки, — промовив він.

Я глянув на Джеймса й хитнув головою. Нас цілком улаштовувало просто критикувати їх і підбадьорювати, поки вони розправлялися із залишками третього курсу.

МЕРЕДІТ: Я назад до води не потнуся.

Філіппа: Що сталося, Мер? Не любиш жорсткої гри?

Десь із три десятки глядачів заулюлюкали й засвистіли.

МЕРЕДІТ: Я знаю, що ти робиш. Під’юджуєш мене.

ФІЛІППА: Звісно. А виходить?

МЕРЕДІТ: Зараз на власні очі побачиш, сучко. Стережися!

Глядачі загорлали, а Філіппа вишкірилася. Мередіт звелася, струсила із себе пісок і гукнула через плече:

— Ріку, агов! Час провчити цих бовдурів!

Річард, який зволів-таки спуститися на пляж, сидів десь за метр позаду нас.

— Ні, — озвався він. — Шийся в дурепи, якщо вже так кортить. Я збираюся залишитися сухим.

І знову регіт, уже зневажливіший. (Мередіт багато хто любив, але в неї було чимало заздрісників, тому будь-яку її невдачу декілька людей залюбки смакували.)

— Чудово, — сказала вона прохолодно. — А я піду.

Мередіт підсмикнула спідницю й зав’язала її вузлом на стегнах. А тоді увійшла у воду, озирнулася й гукнула:

— Ти йдеш, Олівере?

— Хто, я?

— Певно, що ти. Хтось же має допомогти мені потопити цих придурків. А Джеймс, хай йому грець, достеменно не збирається.

— Вона має слушність, — озвався Джеймс безтурботно. — Достеменно, хай мені грець, не збираюся.

(На відміну від усіх нас, кого вабило до Мередіт у якомусь біологічному, неуникному сенсі, Джеймс, здається, вважав її відверту сексуальність просто огидною.) Він посміхнувся, дивлячись на мене.

— Розважайся!

Ми з Мередіт якусь мить дивилися одне на одного, але лютий вираз її обличчя виключав саму можливість відмовитися. Люди, геть мені не знайомі, вигукували щось підбадьорливе, аж нарешті я трохи незграбно зіп’явся на ноги.