Ніби ми злодії

— Як гадаєш, цього року нас усіх примусять роздягтися догола?

— Ну, в нас іще різдвяний карнавал попереду.

— Боже милий, бодай тобі заціпило...

— Інших бачила?

— Мередіт пішла шукати наш Моторошний Голос. А де Джеймс і Рен — зеленого поняття не маю.

Александр перепросив у слухачів і втиснувся поміж нами, обійнявши за шиї.

— А незлецьки все пройшло, га? — промовив він. І додав: — Хай йому грець, Олівере, ну ти й нечупара!

— Не нечупара, а Банко. — Обидві мої сцени він провів під перевернутим човном.

— Від тебе сирим м’ясом смердить.

— А від тебе — затхлою водою з озера.

— Touche[31], — вишкірився він і потер долоні. — То що, розпочинаємо тусу?

— Це ж як ми її маємо розпочинати? — поцікавилася Філіппа.

— Бухати, горлати, відриватися! — він націлився на неї пальцем, наче пістолетом. — Хіба що в тебе є кращі ідеї!

Вона здійняла руки — мовляв, здаюся! — і кинула:

— Що ж, покажи приклад.

Схоже, Гелловін викликав у студентів Деллекера напад якоїсь сибаритської істерії. Те, що я пам’ятав про вечірки з попередніх трьох курсів, швидко забулося, тому що студентів четвертого вважали ледве не зірками. Незнайомі люди, заледве знайомі й ті, яких я насилу впізнавав, завалювали мене та інших компліментами, питали, як довго тривали наші репетиції, і висловлювали належний подив, коли дізнавалися, що жодних репетицій не було взагалі. Десь годину я дудлив напої, які мені пропонували, затягувався косяками й цигарками, але невдовзі вже почав задихатися від натовпу, який щільно оточував мене зусібіч. Я заходився видивлятися когось зі своїх, зі студентів четвертого курсу театрального. (Від Александра й Філіппи мене відтіснили, хоча я не зрозумів, коли і як саме це сталося.) Я позбувся другокурсниці, яка несамовито пускала мені бісики, сказав, що хочу ще випити, відтак знайшов пиво і рушив до краю освітленого майданчика. Дихалося тепер трохи легше. Перспектива якийсь час спостерігати за гульбою, не беручи в ній участі, цілком мене влаштовувала. Я повільно цмулив пиво, аж тоді чиясь долоня лягла на моє передпліччя.

— Привіт!

— Мередіт.

Вона полишила групу хлопців з образотворчого (які, певно, благали її попозувати їм) і слідом за мною вислизнула з впру вечірки. Мередіт досі була у відьомському вбранні, і в тому запамороченому стані, у якому я на ту мить перебував, не витріщатися на неї було просто неможливо.

— Що, втомився вислуховувати, який ти в нас крутий? — поцікавилася вона.

— Більшість просто хотіла помацати кров.

Вона всміхнулася й провела пальцями від мого ліктя до плеча. — Маленькі хворі збоченці.

Мередіт напевно встигла хильнути, але п’янішала вона повільніше за всіх нас.

— А може, їм просто потрібен був привід, щоб тебе полапати... — вона злизнула цятку бутафорської крові з пучки пальчика й підморгнула мені. Її густі чорні вії були схожі на віяла зі страусового пір’я. Жест був просто нестерпно сексуальним, і це чомусь викликало в мене роздратування.

— Знаєш, — промовила вона, — а тобі личить отак-от — з оголеним торсом, у крові...

— А тобі — без бюстгальтера й у простирадлі, — озвався я машинально, і це лише наполовину був сарказм. Моя уява змалювала в уповільненій зйомці, як Річард вибиває мені зуби, і я додав голосно: — А де твій хлопець? Здається, я його не бачив.

— Та щось комизиться, намагається завадити мені й усім іншим розважитися як годиться...

Я простежив за напрямком її погляду. Там, на пляжі, Річард самотою сидів на лавці, обіруч тримаючи пластянку з напоєм і дивлячись на гультяїв так, наче вся та вечірка здавалася йому глибоко образливою.

— Що з ним?

— Та кого це парить? З ним завжди щось не слава богу... — вона смикнула мене за руку. — Гайда! Он, Джеймс тебе видивляється.

Руку я висмикнув, але слухняно пішов за нею слідом, одним ковтком вихиливши вміст пластянки. Я відчував, що Річард розлючено дивиться на мене.

Хтось ізнову розпалив багаття. Біля вогню стояли Джеймс і Рен, вони розмовляли й не звертали ні на кого уваги. Коли ми підійшли, Джеймс саме простягнув Рен свій мундир. Вона накинула його на плечі, щільно загорнулася, аж тоді опустила очі й розреготалася. Край мундира теліпався в неї біля колін.

— Як, у біса, ви всі четверо влізли під той човен? — спитав Джеймс, коли я опинився достатньо близько, щоб їх почути.

— Та, власне, там навіть доволі затишно було, — відповіла Рен. — Я разів п’ять випадково мало не цьомкнула Александра.

— Чудово. Зараз він ще хильне — і розповідатиме всім і кожному, що ти його хочеш аж нетямишся.

Рен розвернулася до нас і зойкнула, обіруч учепившись у комір Джеймсової куртки.

— Олівере, як ти мене налякав! У тебе й зараз вигляд моторошний.

Я: Я б залюбки змив кров, але вода, схоже, холодна.

РЕН: Та ні, як до пояса зайдеш, то нівроку...

Я: ...Каже дівчина, яка стоїть біля вогню, горнучись у чужий мундир.

— Рен, — Мередіт понад плечем подруги вдивлялась у бік лавок на пляжі. — Будь ласка, можеш поговорити з Річардом? Мені він страшенно набрид...

Рен зморено всміхнулася нам і промовила:

— О гідний слави, доблесний кузен!