Ніби ми злодії

— Гадки не маю. Вшився до лісу з пляшкою скотчу після того як Піп та Александр не дали йому вибити двері Мередіт.

— Боже.

Я сидів якусь мить, опустивши голову, а тоді примусив себе зіп’ястися на ноги, перш ніж надто обважнів, щоби поворухнутися.

— Ти зараз збираєшся повернутися до неї? — спитав Джеймс. Він стояв до мене спиною, вода стікала між його лопатками двома вузенькими цівками (на мить мені здалося, що вона от-от змиє його синці, наче плями фарби).

— Я не хочу просто кидати її, наче це був секс на одну ніч.

— А хіба це не він?

Здається, я ніколи досі так не лютився на Джеймса. Це почуття здійнялося в мені несподівано — потужне, вразливе, болісне, наче опік.

— Hi, — відказав я аж надміру голосно.

Він глянув на мене через плече, збентежено насупившись.

— Он воно як?..

— Слухай, я знаю, ти від неї не в захваті, але вона не просто якась там дівка.

Джеймс кліпнув.

— Так, схоже, і справді не просто... якась... — промовив він і знову розвернувся до мене спиною.

— Джеймсе, — гукнув я, сам до пуття не знаючи, що збираюся сказати.

Він вимкнув воду, на мить затримавши руку на вентилі крана. Кілька краплинок, що висіли в нього на віях, скотилися щоками — наче сльози.

— Що? — спитав він після паузи.

Я намагався дібрати бодай якісь слова — відчував їхні обриси, але не зміст, — аж тоді мою увагу привернула пляма на його щоці.

— Я... у тебе блювота на щоці, — бовкнув я.

Вираз його обличчя лишався незрушним, доки він не збагнув сенс цієї дурнуватої фрази. І наступної миті Джеймс по-маковів аж до самісіньких коренів волосся.

— Ох...

Раптом ми обоє страшенно зніяковіли (і це здавалося просто абсурдним після п’яти хвилин відвертої розмови й цієї випадкової голизни).

— Вибач, оце бридота на таке дивитися... — пробурмотів Джеймс.

— Усе нормально, — я нахилився, підібрав з підлоги його рушник. — От, тримай.

Ми разом потяглися до рушника і, коли я випростався, мало не зіткнулися головами. Я позадкував, неймовірно гостро відчуваючи власне тіло і його незграбність. Джеймс виглядав цілком і повністю притомним, ба навіть якимось нашорошеним. Моє обличчя вмить побуряковіло.

Пробурмотівши «на добраніч», я тицьнув йому рушник і поспіхом вийшов.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Десь за годину я знову прокинувся від того, що хтось гупав у двері. І голос теж почув — жіночий. Не Річардів. Я підвівся на ліктях, Мередіт біля мене заворушилася. У двері знову тарабанили, цього разу наполегливіше.

— Олівере, я знаю, що ти там, — заговорила Філіппа. — Уставай.

Голос її звучав глухо, наче в поганому записі. Я не хотів, щоб вона розбудила Мередіт, тому вислизнув із ліжка й прочинив двері, не переймаючись навіть тим, щоби знайти джинси.

Обличчя у Філіппи було бліде й змарніле.

— Одягайся, — наказала вона. — Обоє вдягайтеся. І спускайтеся до пірса. Просто зараз.

З цим вона й пішла — швидким кроком, похнюпившись. Я ще мить стовбичив у дверях, здивований тим, що так і не почув від неї жодного ущипливого коментаря. Щось було не так — аж настільки не так, що на тлі цього те, що я прокинувся deshabille[62] в кімнаті Мередіт, не мало тепер жодного значення. Я знову зачинив двері й почав збирати свій розкиданий по підлозі одяг.

— Мередіт, — гукнув я наполегливо. — Прокидайся.

Удвох ми рушили до пірса — спантеличені, напівсонні.

— Що, в біса, відбувається? — спитала вона. — Ще ж навіть не розвиднілося.

— Не знаю, — відповів я. — Філіппа здалася мені засмученою.

— Чим саме засмученою?

— Вона не сказала.

Зашпортуючись у досвітній темряві, ми спустилися хиткими дерев’яними сходами, вбудованими у схил пагорба. М’яка, якась притлумлена остуда, наче снігова ковдра, огорнула мене й змусила затремтіти, навіть попри те, що я натягнув светра й куртку. Сходинки були всипані рінню та якимось гілляччям, тому перечепитися можна було завиграшки. Через не я пильно дивився собі під ноги, аж доки не здолав останню сходинку, ступивши на рівне. Лише тоді я підвів очі. Кілька впертих зірок і досі піддивлялися за нами з неба, що було майже таким самим темним, як покручене чорне верховіття дерев. Я зволікав якусь мить, поки очі призвичаювалися до цього похмурого передранішнього світу. Тіні потроху набирали обрисів і нарешті згуснули в Джеймса, Александра, Рен і Філіппу — усі вони стояли на пірсі, дивлячись у воду. За їхніми спинами я нічого не бачив, не видно було, на що саме вони витріщаються.

— Що там? — спитав я. — Агов, народе!

Александр єдиний озирнувся до мене. Він похитав головою — ледь помітно, наче надсилу.

— Що відбувається? — спитала Мередіт.

Нарешті в її голосі вчулася тривога.