Ніби ми злодії

— Джеймсе! — мої пальці ковзнули по спині його куртки, ухопивши порожнечу. — Стривай!

Я ще раз навмання змахнув рукою і незграбно перехопив його за талію. Джеймс утратив рівновагу, хитнувся вперед, здивовано скрикнувши. Якоїсь жахливої миті вода рвонулася нам назустріч, але саме коли я зойкнув, вирішивши, що ми от просто зараз беркицьнемося в озеро, Джеймс долілиць повалився на пірс, а я гепнувся на нього зверху. Біль проштрикнув кістки, але я не зрушив із місця, сподіваючись, що моєї ваги буде достатньо, щоби втримати Джеймса.

Рен спробувала знову покликати Річарда, але зайшлася придушеним кашлем і затнулася.

— Він нас чує? — спитав Александр. — Боже милий, він що, нас чує?

Моя голова звисала над краєм пірса, у скронях стугоніла кров, очі були широко розплющені. Річард щось булькотів крізь густий кривавий слиз у роті. Його кінцівки були покручені, зігнуті, наче зламані пташині крила — геть-чисто пташеня, яке виштовхнули з гнізда, коли воно ще не здатне було полетіти. У пам’яті раптом виринув «Гамлет». «Ми не зважаємо на призвістки. Без божої волі й горобець не загине»⁶⁷.

— Він не помер! — Джеймс звивався там, піді мною. — Він не помер, пусти мене!

— Ні! — різко вигукнув Александр. — Стривайте...

Раптом я почув голос Філіппи — близько, ближче за Александрів.

— Олівере! — руки її лягли мені на плечі, вона потягнула мене геть від краю пірса. — Підводься, — наказала вона. — Забери його геть звідси.

— Джеймсе, ходімо!

Я потягнув його назад, ривком підвів на ноги. Джеймс якось кволо напружився у мене в руках, і я на мить злякався, що, можливо, зламав йому ребра. У нас за спинами стояла навколішки, тихенько квилячи, Рен, а біля неї скоцюрбилася

Мередіт. Її обличчя пополотніло — але па ньому була радше лють, ніж жах.

— Відпусти мене! — видихнув Джеймс, мляво штовхаючись. — Відпусти ме...

— Не відпустить, якщо ти збираєшся утнути якусь дурню, — промовив Александр. — Просто зачекай трохи...

— Не можна чекати, він же вмирає!

— І що ми зробимо, стрибнемо у воду й урятуємо його? Уся королівська кіннота й уся королівська рать? Заткайся і поміркуй, увімкни голову бодай на мить!

— Про що поміркувати? — спитав я, і досі тримаючи Джеймса, хоча й не розумів до пуття, нащо це роблю.

— Як це взагалі сталося? — спитав Александр, ні до кого не звертаючись.

— Ну, він упав... — відразу озвалася Філіппа. — Мабуть.

— Просто впав? — запитав я. — Піп, ти на обличчя його глянь!..

— Отже, він вдарився й розбив голову, — сказала Мередіт. — Зважаючи на те, скільки він видудлив, тебе що, і справді це дивує?

— Господи, Річарде... — повторила Рен, але тепер вона говорила обурено, сердито витираючи очі. — Річарде... дурню ти такий...

— Агов! Припини це! — Александр підхопив її і поставив на ноги. — Не тужіть за ним, Річард сам, хай йому трясця, винен...

— Ви всі здуріли? — видихнув Джеймс, дивлячись геть божевільними очима то на одного з нас, то на іншого. Він нарешті припинив пручатися, наче забув, що я його тримаю. — Ми маємо йому допомогти!

— Маємо? — Александр різко розвернувся й рвучко ступив до нас. — Тобто от просто-таки маємо? Серйозно?

— Александре, він ще живий!..

— Еге ж бо...

— Що ви..? — почав був я, але жоден з них мене, мабуть, не почув.

— Не можна отак просто стовбичити й сперечатися, як це сталося, треба щось робити... — заговорив Джеймс, але Александр його перепинив:

— Слухай, я знаю, у тебе патологічна потреба грати героя, але зараз зупинися на мить і запитай себе, чи не буде так краще для всіх.

Я із жахом дивився на нього.

— Що ти такс кажеш? — кволо пробурмотів Джеймс, наче знав відповідь наперед.

Александр стояв, притиснувши довгі руки до тулуба, його аж смикало від якоїсь шаленої внутрішньої напруги. Він озирнувся через плече на воду. Річард уже не бився, він лежав моторошно незрушно, наче вдаючи мертвого. Вода була гладенькою і темною, наче оксамит, якщо не зважати на легенькі брижі від Річардового дихання.

«Якщо це станеться тепер, то не станеться потім»[64].

— Я маю на увазі, давайте спочатку все добре обмізкуємо, а тоді вже діятимемо, — промовив Александр. На скронях у нього, попри вогку листопадову остуду, виблискував піт. — Я про те, що... ви що, уже геть забули, як він поводився впродовж цих останніх кількох тижнів? Як він нас мотлошив на сцені, так що ми тепер усі в синцях? Як він мало не втопив тебе на Гелловін? А вчора? — він озирнувся до мене. — Я про вас із Мередіт!

Груди мені проштрикнув гострий біль.

— Річард геть схибнувся. Ви просто не чули, як він горлав, що саме з вами зробить, коли до вас дістанеться. Якби він зараз не лежав у воді, то там, найімовірніше, лежав би ти, Олівере.