Ніби ми злодії

— Нам довелося відтягувати його, щоб він не ломився у двері, — промовила Філіппа. Я й забув, як близько вона стояла, поклавши руку мені на спину. Згадав про це аж тепер, коли Філіппа заговорила і я почув, як бринить її голос. — Він так жбурнув Александра в стіну, що той її мало власним тілом не виніс.

— Та я — то дурниці... а Рен? — спитав Александр, звертаючись до Джеймса, а не до Філіппи. — Ти ж там був, ти сам усе бачив.

— Що він накоїв? — спитала Мередіт, коли Джеймс не відповів. Рен щільно замружилася. — Що він з нею зробив?

— Вона намагалася зупинити його, коли він помчав геть, — заговорила Філіппа, притишивши голос, — майже пошепки, наче Річард міг почути. Наче вона боялася його розбудити. — Він просто жбурнув її через усе подвір’я. Міг їй усі кістки переламати.

— Що, гадаєш, це все отак-от просто завершиться? — спитав Александр, у його голосі бринів страх. — Ти що, справді віриш, що ми зараз витягнемо Річарда з води, він одужає і ми всі знову станемо друзями?

Відповіддю йому була хитка тиша. «Якщо це станеться те-пер, то не станеться потім».

Александр нервово запхав руку до кишені й витягнув недопалок цигарки. Припалив його запальничкою, прикриваючи вогонь складеною кошичком долонею, наче це був бозна-який скарб. Після першої затяжки він стенув плечима, а після другої його голос зазвучав тихіше, хай навіть не зовсім твердо.

— Можете не казати цього вголос, якщо не хочете. Але п’ять хвилин тому, коли ми думали, що він мертвий, що саме ви відчули?

Обличчя Філіппи було попелясто-білим, але геть позбавленим виразу. На щоках у Рен виблискували сріблясті доріжки сліз. Мередіт стояла виструнчившись, незворушна, наче статуя. Джеймс завмер між нею та мною, розтуливши губи в якомусь жалюгідному, дитячому страху. Довкола нас, наїжачившись, здіймалися чорні силуети дерев, моторошно рівні й незрушні, і тонкі хмари тягнулися молочним небом, наче дим. Світ уже не був темним; до нього прийшло холодне світло, воно лежало низько біля обрію, скрадалося нічийною землею між днем і ніччю. Я примусив себе глянути туди, вниз, на Річарда. Якщо він досі дихав, я цього не чув, але навіть зараз, у цій тиші, він лежав, вишкіривши закривавлені зуби. На кінчику язика в мене билося непозбувне бажання зізнатися в тому, що тієї фатальної миті, коли я вирішив, що він мертвий, єдине, що я насправді відчув, — це полегшення.

— Так, — промовила Мередіт. Чомусь здавалося, що вона зараз відповідає за нас усіх. Її тепла життєрадісність де й поділася; у зимній розважливості й спокої, з якими вона трималася, було щось, від чого мене аж сироти взяли. — І що ти пропонуєш? Що ми зараз маємо зробити?

Александр знизав плечима, і в цьому простому безглуздому жесті було щось моторошно доленосне.

— Нічого.

Доволі довго всі мовчали. Ніхто не заперечував. Мене вразило це мовчання, аж тоді я усвідомив раптом, що й сам не пустив ані пари з вуст.

Нарешті в мертвому повітрі забринів Джеймсів голос.

— Ми маємо йому допомогти. Мусимо.

— Чому, Джеймсе? — тихо, з докором спитала Мередіт, ніби він якимось чином її зрадив. — Ти ж як ніхто маєш це розуміти... Ми нічогісінько йому не винні.

Джеймс відвів очі — можливо, через зневагу, а може, й через сором, — і Мередіт звернула свій погляд Медузи Горгони на мене. Близькість минулої ночі в найдрібніших подробицях підступилася крадькома й полонила мій розум: вологі губи на моїй шкірі, огидні відбитки Річардових пальців на її тілі... І хтозна, що з цього було переконливішим. Я важко сковтнув клубок у горлі.

«Якщо не станеться тепер, станеться колись»[65].

Александр вагався, він ладен був утрутитися, але промовчав, коли я зрушив із місця, переступив з ноги на ногу та став між Джеймсом і ними всіма. Джеймс здригнувся від того, як важко лежали мої руки в нього на плечах.

— Ніхто ж не бере з собою того, що кидає тут, то чому б не покинути його раніше? Що буде, те й буде[66], — промовив я.

Джеймс дивився на мене з просто нестерпним сумнівом, ніби я був незнайомцем, чужою людиною, яку він навіть не впізнавав. Я притягнув його трохи ближче до себе, намагаючись якось пояснити йому: я просто хочу, щоб він і всі решта були цілі й неушкоджені, щоби більше не боялися... прагну цього дужче, ніж зберегти Річардові життя, і тепер ці два прагнення взаємовиключні.

— Джеймсе, будь ласка. Хай собі...

Він іще мить витріщався на мене, а тоді знову опустив голову.

— Рен? — гукнув він, ледь озирнувшись — так, щоби бачити її хіба краєм ока.

Вона здавалася неймовірно юною; зіщулилася між Мередіт та Ллександром, міцно обхопивши себе руками за талію, наче їй просто несила було їх розтиснути. Але з цих зимних карих очей ніби десь поділася вся колишня лагідність, наче Рен її виплакала. І тепер вона не відповіла вголос, навіть не розтулила губи — просто повільно кивнула.

Так.

Якийсь звук, схожий на болісний сміх, зірвався з Джейм-сових губ.